Читати книгу - "Рай, з якого не втікти, Рубен Гримар"

Розділ 4. Межі світу

Я почала слідкувати.

За людьми. За подіями. За тим, що здавалося завжди однаковим.

Щоранку маршрут на роботу був той самий. Повз маленьку кав’ярню, де мені кожного разу без запитань готували капучино. Через парк, де завжди гуляли одні й ті ж люди. Одного ранку я зупинилася і подивилася на літню пару, що сиділа на лавці. Вони були там щоранку.

Здавалося б, нічого дивного. Але коли я затрималася довше, ніж зазвичай, вони не ворушилися. Не говорили. Лише сиділи.

Я помахала їм рукою.

Вони не відреагували.

Я обійшла лавку, стала прямо перед ними. Вона посміхалася. Він дивився перед собою.

Я ступила крок ближче — і чоловік моргнув.

Раптово, синхронно з жінкою. Як злагоджений механізм.

Мене кинуло в жар.

Я кинулася геть із парку, намагаючись дихати рівно.

Наступного ранку я вирішила змінити маршрут.

І заблукала.

У рідному місті. У місті, де я виросла, де жила все життя, де знала кожен поворот, кожен будинок.

Вулиці розтягнулися, дороги стали неприродно довгими, і куди б я не повертала, мені не вдавалося вийти туди, куди потрібно.

Я звернула на новий провулок, що здавався знайомим, але він виявився глухим кутом.

Я пішла назад — і виявила, що та вулиця, якою щойно йшла, зникла.

Кров застигла в жилах.

Я повернулася і, не розбираючи дороги, побігла вперед. Серце билося дико, а ноги не слухалися.

Зрештою, я знайшла шлях додому.

Дмитро вже чекав.

Він сидів у вітальні, у своєму улюбленому кріслі, ніби просто відпочивав після роботи. Але я знала — він чекав мене.

— Де ти була? — запитав він.

У його голосі не було злості. Тільки контроль.

Я ледь не здригнулася, але стрималася.

— Гуляла, — відповіла я, намагаючись звучати буденно.

Він усміхнувся. Легко, невимушено. Але в його очах не було тепла.

— Ти ж знаєш, що ми не гуляємо без попередження.

Удар. Мов електричний струм.

"Ми не гуляємо без попередження."

Це що, правило? Хто його придумав?

Я ковтнула сухий клубок у горлі.

— А якщо я просто захотіла пройтися?

Дмитро відкинувся на спинку крісла, спокійно оглядаючи мене.

— Тобі ж подобається порядок, правда?

Я зімкнула пальці в кулак.

— Порядок — це одне. Але я… людина. Іноді хочеться змін.

— А навіщо щось змінювати, якщо все і так ідеально?

Я вдихнула. Відчуття, що щось у мені тріснуло.

Я відчувала, як мене замикають у клітці, але найгірше — що клітка була невидимою.

— Я не в тюрмі, — прошепотіла я.

— Ні, звісно, що ні, — його голос був занадто м’яким. — Але в нас є порядок. Ти ж не хочеш руйнувати те, що так добре працює?

— Це моє життя.

— Так. І ти щаслива.

Мене знову охопив той самий холодний жах, що й під час розмови з мамою.

Одні й ті ж слова.

Одні й ті ж відповіді.

Я стиснула губи, щоб не закричати.

— Я… піду прийму душ.

— Добре, кохана.

Я не чекала, поки він скаже ще щось. Просто різко повернулася і зачинилася у ванній.

Вода зашуміла, і я вперлася руками в умивальник.

Я в пастці.

І що гірше…

Я навіть не знаю, чи ця пастка реальна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍