Читати книгу - "Своя людина, Аліса Крушеніцька"

«У кожної собаки повинна бути своя людина» – ця собача мудрість відома всім цуценятам без винятку, просто не кожному щастить знайти її одразу.

Барсик вважав, що йому надзвичайно поталанило, адже свою людину він зустрів ледь розплющивши очі після народження. Принаймні так він думав до одного жахливого дня. Але про це згодом.

Барсик був кумедним й трішки незграбним цуценям. Завжди скуйовджений чубчик свідчив про його авантюрну вдачу, а кілька реп’яшків, що постійно чіплялись до рудуватого хутра, натякали на те, що їх власник полюбляє мандрувати. Звичайно, як і кожне поважне цуценя, любив каверзувати та встрявати у пригоди. А яке життя без пригод? Але його в родині Лавріненків любили і часто пробачали усі пустощі. Так сварили часом для годиться, але Ромчик постійно заступався за свого друга. Як же інакше? У них був особливий зв'язок, який буває лише між псом та його людиною. Вони все робили разом: снідали разом, в школу також разом. Поки Ромчик займався, Барсик чекав його на дворі та ніякий дощ та сніг не були йому на заваді. Навіть на футбол вони разом ходили. А що, з Барсика отримався б непоганий воротар. Скільки голів могли б забити у ворота Ромчику, якби не його пес.

Барсик був найщасливішою собакою на світі. Але щастя не може тривати вічно. Запитаєте чому? На жаль, так влаштований реальний світ, горе та радість змінюють один одного по черзі. Ромчик почав дорослішати, в нього з’явились інші друзі. Спочатку він перестав брати свого вірного товариша до школи, а потім на футбол. Згодом навіть гуляти з ним забував і все більше сердився на Барсика, коли той намагався з ним гратися як колись.

Пізніше в Барсика забрали і його свободу, прив’язавши до будки на ланцюг як якогось безродного дворового пса. Та Барсик все одно любив свого друга, хоча той взагалі перестав приділяти йому увагу.

Одного дня трапилось невідворотне. Барсик дізнався, що таке зрада найближчого друга. Та все по порядку. У Лавріненків було свято, Ромчику якраз виповнилося 14 років. Прийшло багато друзів з подарунками, всі веселилися та галасували. Барсик також хотів бути серед гурту, ганяти з м’ячем, дуркувати з Ромчиком, але той не звертав на нього жодної уваги, тож Барсику залишилось лише спостерігати.

Друг Ромчика прийшов з маленькою сестричкою, не було її з ким вдома залишити. Хлопці, звісно ж, не дуже хотіли няньчитися з малою, адже у них були свої дорослі ігри й тому відправили дівчинку гратися у подвір’ї саму. Маленька Олечка була надзвичайно активна та підприємлива. Тому батьки, щоб хоча б трішки відпочити від юної винахідниці, відправили її з братом. Вони просто мріяли про хоча б  пів годинки тиші та умиротворення. Проте Олечка не любила гратися наодинці, це ж нудно, їй потрібна була компанія. Тому вона  попрямувала до Барсика. Тим паче він мав таке розкішне та м’яке хутро, в яке так і хочеться встромити свого носика. Тож Олечка налетіла на Барсика мов справжнісінький вихор. Барсик від радості лизнув цей кирпатий вихор, але дівчинку це настільки налякало, що вона позадкувала до воріт, звісно ж, не дивлячись під ноги. Й тому вона не помітила камінця через який перечепилась та впала. Олечка як справжня дівчинка плакала так, що й на іншому кінці вулиці було чутно. На її голосіння зібралися всі. Ромчик зі своїм другом одразу ж підбігли до дівчинки та стурбовано запитали:

- Що трапилось, Олечко? Тебе хтось скривдив?

- Він мене штовхнув і я злякалась, що він мене хоче вкусити, – все ще схлипуючи, показуючи пальцем на Барсика, розповіла дівчинка.

Барсик від такої наглої брехні аж дар мови втратив. Він ніколи б не скривдив дитину, це ж всі знають. Він же найкращий друг малечі на цьому кварталі. Сусідські діти навіть гралися в його будці, а він не те що не гавкнув на них, а навіть і не гарчав.

Барсик лише котів ненавидів, але кидався на них в тому випадку, коли вони вже зовсім нахабніли та підходили занадто близько до його домівки.

Тож Барсик очікував, що Ромчик зараз швидко спростує звинувачення і виправдає свого друга від цього підлого наклепу, і чекав… але Ромчик не поспішав захищати товариша. Хлопчина, потупивши очі додолу, щось тихо бурмотів до однокласника:

- Вибач, я не знав, що Барсик кинеться до Олечки, потрібно було його зачинити, щоб він нікому не нашкодив.

Барсик від інших собак і раніше чув слово «зрада», але ніколи не розумів, що це. Та коли його найкращий друг, якому він повністю довіряв як самому собі, ні хвилини не сумніваючись у правдивості слів дівчинки, котру бачить перший раз, звинувачує Барсика, що у своєму житті мухи не образив, окрім кількох котів. В цьому питанні Барсик був принциповим. Ось саме в цей момент пес відчув гіркий смак зради. Навіть якби йому прищемили хвоста, не було б так боляче, як після слів Ромчика.

- Ну подивись же на мене, невже ти віриш, що я на таке здатен? – благально запитав Барсик у Ромчика, все ще сподіваючись на те, що хлопчина заступиться за нього.

- Ти подивись на цього нахабу, він ще й сміє на нас гавкати? – сердито промовив однокласник Ромчика. А хлопець так і стояв, жодного разу не глянувши на пса.

Барсик попрямував до своєї будки, бо єдине, що йому хотілося, це згорнутися клубочком. Йому було байдуже до дівчинки та її брата і до всіх інших гостей, а єдина людина, що була йому найважливіша за всіх не могла підвести на нього очей. Але чому? Невже Барсик був поганим другом? Невже не підтримував у всіх авантюрах? Невже не слухав про всі Ромчикові проблеми? Чому люди зраджують? Цього ніяк не міг зрозуміти Барсик, як не намагався. Якось Барсику на лапу впав камінь, було дуже боляче, він ще довго шкутильгав потім. Але цей біль не порівняти з душевними терзаннями Барсика. Краще б йому ще раз на лапу камінь впав.