Читати книгу - "Своя людина, Аліса Крушеніцька"

Розділ ІІ "У притулку"

Собачий притулок виявився надзвичайно крихітним, тварин було більше ніж місця для їх розміщення. Працівників не вистачало, адже за таку роботу власниця не могла заплатити багато. А їй ще потрібно було чимось годувати своїх улюбленців. Фактично притулок був під загрозою закриття, але Лідія Іванівна не здавалася, то виставляла пости в соцмережі з меседжем про допомогу, то оббивала пороги можновладців з проханням фінансової підтримки. Незважаючи на усі труднощі та байдужість мешканців містечка, жінка все одно приймала нових постояльців. Не могла ж вона залишити когось просто на вулиці. В її величезному серці знаходилось місце для кожної собаки, що тут оселилася.

Барсик навіть не запам’ятав свій перший день у притулку. Н пам’ятав він  і добрих очей Лідії Іванівни, яка розуміла, що кожному, хто сюди прибуває, потрібен час, щоб оговтатись та змиритись. Комусь для цього потрібен був день, комусь тиждень, а хтось так і не зміг прийняти нову реальність.

З дня на день Барсик лежав у  своєму вольєрі навіть не піднімаючи голови на відвідувачів чи працівників. На їжу він також не реагував. Псу було байдуже, що з  ним буде далі. А навколо творилося справжнє диво, сипав лапатий сніг, хоча грудень лише почався, а зима вже не забарилась.

Раніше Барсик би перший бігав по засніженим доріжкам разом з Ромчиком і ловив би сніжинки язиком. А тепер, що робити, коли Ромчика немає? Як позбутися цих спогадів, що просто розривають душу на шматочки? Як звикнути жити без когось, це ж наче тобі відрізали хвоста чи лапу. Як навчитись радіти чомусь наодинці? Барсик не знав відповідей, він був ще молодим псом, якого ніколи не кидали. Він все не міг зрозуміти: чому люди зраджують?

Лідія Іванівна з усіх сил намагалася розрадити тугу Барсика. Найбільше її непокоїло, що він відмовлявся їсти.

Оскільки вихованців у власниці притулку було багато, вона не встигала простежити за всіма і тому їй часто допомагала донька. Єва просто обожнювала тварин і з радістю проводила тут весь свій вільний час. Більшість собак з місцевих були принесені саме Євою. Завдяки дівчинці вони відчували себе як удома, адже їм дали найнеобхідніше: любов та тепло. Це був не просто притулок, це був справжній дім.

Тому Єва, як співчутлива дівчинка, звісно ж була занепокоєна тим, що новоприбулий вихованець депресує та нічого не їсть. Що вона тільки не приносила Барсику, щоб розбудити його апетит. Хто б зміг відмовитися від таких смаколиків? Але Барсик не здавався, він навіть не помічав цих делікатесів.

- Якщо так піде далі, то цей пес не переживе зиму, – стурбовано промовила Лідія Іванівна.

- Я обов’язково щось придумаю, – не здавалась дівчинка. А ви ж знаєте, що впертість здатна й гори долати.

І в Єви з’явилась одна геніальна, на її думку, ідея. Наступного ж ранку дівчинка почала діяти.

- Привіт, Барсику. Я знаю, що тобі дуже сумно та боляче, але голодувати – це не вихід, – розпочала розмову Єва, вона точно знала, що Барсик її розуміє, адже в нього були розумні очі.

- От ти думаєш, що я не знаю про що говорю, але мене теж кидали. Мій тато одного дня вийшов з будинку та не повернувся. Я довго запитувала себе «чому»? Але згодом зрозуміла, що справа не в мені. Просто довкола нас є люди – боягузи та зрадники, і це їх вибір. А ми вибираємо продовжувати жити без них і радіти тому, що маємо.

Тож я вирішила, Барсику, що поки ти не з'їсиш хоч крихти, я також нічого не їстиму. Тож вибирай, від твого рішення залежить і моя доля.

Барсик не звернув уваги на промову дівчинки, йому було байдуже на цей світ. Але згодом він помітив, що Єва дотримується свого слова. Вона відмовилась від сніданку, і в обід нічого не їла. Мама намагалася її вмовити, але все було даремно. Дівчинка вперто ігнорувала їжу.

Звичайно її мама не розуміла в чому справа, можливо у Єви якісь проблеми, а вона не помітила. Лідія Іванівна все допитувалась у доньки в чому справа, але та вперто говорила, що так потрібно, від цього залежить одне надзвичайно цінне життя. Єдиний хто розумів, що відбувається, то Барсик. Якщо спочатку йому було байдуже і він думав лише про власне горе, то тепер не хотів, щоб через нього ще хтось страждав, адже він був доброю собакою і мав шляхетне серце. І коли Єва і вечеряти не стала, Барсик скочив на всі чотири лапи і почав гучно гавкати. Лідія Іванівна намагалася його заспокоїти, але Барсик гавкав лише голосніше.

Тоді Єва підійшла до нього з мискою запашної каші, поставила поряд і сказала:

- Ти знаєш, що потрібно робити. Якщо ти не їстимеш, я також не їстиму. Все просто.

І Барсик зробив вибір. Виявилось, що насправді він був такий голодний, а ця каша виявилась найсмачнішою кашою, яку він колись їв.

Так пес та дівчинка уклали мовчазну угоду. Та годувати себе Барсик дозволяв лише Єві. Також дівчина кожного дня брала його на прогулянку до лісу. І Барсик мовчки її супроводжував. Іноді вони гуляли по декілька годин. Єва розповідала псові, як у неї минув день у школі та про інших собак, що жили в притулку. Кожен з них мав власну трагедію. В когось помер господар і його діти віддали собаку; в когось родина  переїхала за кордон, а для пса в новій домівці не знайшлося місця; в когось власник завів іншу собак, модної породи, а від старого пса вирішив позбутися…

Барсик мовчки слухав та розмірковував про те, якими люди бувають жорстокими і розумів, наскільки Єва відрізнялася від інших.

В лісі гуляти Барсику подобалось, там він відчував себе вільним, він залюбки бігав лісовими стежинами, ганявся за пташками та білочками. На природі він забував про все те погане, що з ним трапилось. Там він відпускав свій біль. Єва знала про магічну дію лісових прогулянок, адже сама не раз знаходила тут серед дерев спокій та умиротворення. І Лідії Іванівні було спокійніше, коли дівчинка мала поряд з собою такого надійного товариша.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍