Читати книгу - "Своя людина, Аліса Крушеніцька"

Розділ ІІІ «Новий відвідувач»

Одного разу Єва як завжди взяла з собою Барсика на прогулянку. Хоча на вулиці вже накрапав рясний дощ та було доволі вітряно. Проте Єва не любила зраджувати своїм звичкам, тим паче вона бачила наскільки для пса важливі та потрібні їхні вилазки до лісу. Це була своєрідна терапія для нього. Тож, взявши парасольку та дощовик, Єва відправилась зі своїм мовчазним другом знайомою стежиною. Лише після кількох хвилин зрозуміла, що це була не найкраща ідея. На стежці виявилось доволі слизько, тож раз чи два дівчинка ледь не впала. Та побачивши як Барсик радісно бігає під дощем, вона лише посміхнулася, поправляючи мокре волосся. Єва і не помітила, як підійшла зовсім близько до урвища. Це сталося так несподівано, що дівчинка встигла лише зойкнути, її нога зісковзнула і Єва,  не втримавши рівноваги, скотилась до низу. Барсик не одразу усвідомив, що лишився один на стежині. Він звик, що Єва постійно щось розповідає, іноді йому здавалось, що ця дівчинка занадто багато говорить.

Тож ця тиша його насторожила, він чув лише як накрапає дощ і…. все. Барсик повернувся стежиною на декілька метрів назад і принюхався, намагаючись віднайти запах свого друга. Через дощ це завдання виявилось не таким і легким, але пес зосереджено обнюхував кожну травинку та листочок на цій стежинці. Через хвилину він почав панікувати, бо не міг знайти цей знайомий аромат бузку, за яким він впізнавав Єву за декілька метрів до її появи. І ось він знайшов його, ледь  вловимий запах привів до урвища. У Барсика серце похололо, він миттєво кинувся вниз, впізнаючи біле волосся серед густих кущів на самому його дні. Перед його очима відкрилася просто жахлива картина. Єва лежала горілиць і не рухалась, Барсик почав її штурхати, облизувати, але вона зовсім не реагувала. Він зрозумів, що Єва без свідомості, але наскільки вона постраждала, було неясно. ЇЇ бліда шкіро лякала. Барсик усвідомлював, що сам він аж ніяк не витягне Єву з цього урвища, йому терміново потрібна була допомога. Він вагався лише секунду, адже не хотів залишати дівчинку одну, та кожна хвилина важлива. Барсик мчав мов вітер до притулку Лідії Іванівни. Він не дозволить ще одній дорогій людині піти з його життя.

Лідія Іванівна не одразу помітила, що ця нерозлучна парочка пішла на прогулянку, проте згодом почала непокоїтись, адже бачила, що погода була не найліпша для цього. Вона час від часу дивилась в ліс в очікуванні побачити знайомі фігури. І з кожною хвилиною все більше хвилювалась. Тут вона побачила в далині білу пляму, що стрімко рухалась їй назустріч, одразу впізнала Барсика, але коли усвідомила, що Єви немає поряд, відчула тривогу. Пес за лічені секунди домчав до Лідії Іванівни і почав дуже голосно гавкати, хапати її за рукав та тягнути за собою до лісу. Вона одразу зрозуміла, що трапилось щось жахливе і якомога швидше побігла за Барсиком, що нетерпляче її підганяв. Коли Лідія Іванівна та Барсик добралися до Єви, вона все ще не прийшла до тями. Незважаючи на страх, що охопив жінку при погляді на бліду дівчинку, вона все ж швидко взяла себе в руки та змогла викликати швидку. Разом з Барсиком їм вдалося витягнути дівчинку з провалля. Тепер потрібно було лише чекати.

В лікарні Барсик не відходив від дівчинки ні на секунду, лікарі намагались відігнати пса, але він так агресивно гарчав, що його вирішили залишити в спокої.

Барсик не вийшов з палати навіть тоді, коли лікар повідомив, що з Євою все добре і в неї лише струс мозку та незначне переохолодження. Лікар сказав, що її все ж варто залишити на ніч в лікарні, а зранку дівчинка вже повинна прийти до тями. Після того, як Барсик ледь не покусав усіх лікарів та медсестер, його вирішили не виганяти з палати і він собі знайшов місце під ліжком, щоб чатувати пробудження Своєї людини. Він відчував своїм собачим чуттям, що Єва, то його людина. Адже кожен собака має свою людину, варто лише її дочекатися та не зневіритись на цьому шляху.

Лідія Іванівна навіть не намагалася вмовити Барсика піти з нею додому, вона ж бо розуміла, що її дівчинка в надійних лапах. А її чекають інші підопічні, які ще не знайшли своїх людей. Вони також потребують підтримки.

Наступного ранку нарешті виглянуло сонечко після довгих дощових днів. Євина посмішка після пробудження осявала всю палату, незважаючи на легке запаморочення та головний біль, вона не могла не посміхатися. Її розпирала гордість за свого друга. Адже він її врятував.

Коли Лідія Іванівна зайшла до палати, вона побачила, як Барсик радісно облизує її дівчинку. Вона навіть не хотіла їх турбувати, такі вони були обоє щасливі.

Згодом обоє: і постраждала, і її рятівник повернулись до дому. Так, саме до дому. Тому що Барсик усім серцем відчував, що то його Дім. Тепер він допомагав і Єві, і Лідії Іванівні, і іншим псам. Адже розумів їх, як ніхто інший, бо ж знав, що відчуває той, кого зрадили та покинули.

Наприкінці літа в притулку з’явився відвідувач, якого ніхто не сподівався тут побачити. Роман і сам не знав, чому він прийшов. Але відчував, що це правильне рішення. Він розумів, що ніякими словами не виправдаєш своє мовчання. І те, що він вчинив як боягуз, також розумів. І що це саме він зрадив їхню дружбу з Барсиком лише тому, щоб не виглядати тюхтієм перед однокласниками. Він просто страшенно сумував за Барсиком, своїм найліпшим другом.

- Привіт, друже, – якось зовсім невпевнено промовив Роман. Він протягнув руку, щоб скуйовдити Барсику чуба, але на пів дорозі зупинився і ніяково заховав її до кишені. Він не міг підібрати необхідні слова. Як виявилось, вибачатися надзвичайно важко.

- Мені дуже прикро, що так сталося, і що мама запроторила тебе до притулку. А я не знайшов у собі сили заступитись за тебе і зарадити ситуації, – зовсім тихо і не дивлячись на Барсика, проте від щирого серця вибачився Роман.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍