Читати книгу - "Вибір породжує наслідки: Роздоріжжя, Вівєн Хансен"

Ніколи б не подумала, що укладу угоду з древнім Духом і що від нього буде залежати хід гри та моя позиція в ній. Якби не нова кров на моїх руках, я б і не подумала про те, на що внутрішнє чуття так і кричить: «тікай».

– Ти вже зробила вибір, – він знову прошепотів, гаряче дихання лоскотало потилицю, – то чому вагаєшся? Зроби цей крок.

Крок у магічне поле, з якого не буде вороття. Крок у майбутнє, де більше не буде звичного життя.

Та мені не звикати. Стабільність в нинішніх реаліях – це річ з ряду фантастики.

· · • • • ✤ • • • · ·

Тіло болить від довгого бігу, м’язи та легені горять з кожним подоланим метром. Але це не зрівняється з відчуттям свободи, яке посилає вітер просто в обличчя. На фоні приємного адреналіну затьмарюється навіть підсвідомий страх висоти. Але опинитися на глибокому дні або в оточенні землі я боюся сильніше, аніж шансу впасти.

– Приготуватися!

Кроки дівчат і хлопців позаду стали більш гучними, а коли плаский дах залишився позаду, наші тіла не впали з тридцятиметрової висоти. Відстань між будівлями велика, але для мене не було необхідності розраховувати можливість схопитися за край. Кому справді було потрібне страхування силами Крилатих або Панцироносців, так це цим перевертням.

Паркур дахами багатоповерхівок міста став звичною справою для Підпілля. Швидкість реакції, аналіз оточення та ірраціональні рішення вчили не тільки непомітно та швидко пересуватися під час полювань, а й вижити.

Вібрація від приземлення пройшла від ніг по всьому тілу, ремені на стегнах трохи стиснули шкіру під одягом. Позаду почулися чергові зойки та шарудіння взуття, так само як і відхилення у співвідношенні цих звуків від кількості підлітків.

– Не використовуйте силу, щоб пролетіти весь шлях, – хоч мої слова й пролунали грубо, але всі звикли до того, як маски змінюють наші голоси. – Лише як допоміжне. Чи забули, що скоро будемо стрибати взагалі без страхування?

– Вибач, тітонько Айро.

Я зітхнула, коли Лео – один з небагатьох виживших з Алькор – піддався звичці називати старших тіткою чи дядьком. Цим «дітям» вже щонайменше п’ятнадцять, щонайбільше двадцять, і надія, що вони перевчаться використовувати це звертання, вже давно зникла.

– Без імен, – нагадала я вкотре, поправивши його капюшон, сховавши світле волосся, а потім звернулася до всіх. – Вони вчать вас користуватися силами, але зі мною звикайте довіряти й своєму тілу.

Всі кивнули, як один. Хоч ми й не називали імен, вони зрозуміли, що я маю на увазі саме їх наставника Роя та Троя. Вони тренують Крилатих та Панцироносців відповідно. Але чого коштує лише використання сил, якщо тіло ослабне після кількох хвилин навантаження?

– Я вже не можу, – заскиглила дівчина позаду.

Лише одного погляду на Софі – ще одну дівчину з Алькор – було достатньо, щоб зрозуміти, що вона сумлінно виконувала мої настанови та не покладалася повністю на свої магічні здібності. Коли вона це сказала, підтягнулися й інші.

– Це ж остання будівля? Остання, правда?

Я закотила очі, чого, певно, не було видно в тіні мого капюшона. Ми подолали лише п’ять будівель, а вони вже на межі. Хоча я й не маю права одразу вимагати від них забагато, вони тренуються на поверхні всього місяць, і все ж посмак невдоволення залишився.

Тихий писк пролунав за вухом, і я одразу торкнулася навушника там. Голос Меліха чувся з помітним шипінням, втім це не заважало мені його розуміти.

– Ваші маячки показують, що ви близько до мисливських камер. Не захоплюйтеся.

– Прийнято. І досить пити чай, коли зі мною розмовляєш. І без цього паршиво чутно.

– Взято до уваги. Відмикаюся.

Взято до уваги, ще чого. Роки минають, а щось не зміниться ніколи. За всі п’ятнадцять років цей чаєлюб обирав вкотре не піддаватися моєму проханню. Можливо, коли Меліх припинить пити чай, це буде сигналом, що світу от-от настане кінець.

Варто було прибрати руку з-під капюшона, як юні перевертні разом загули, чим навіть трохи злякали мене.

– Мисливці?

– Пора бити пики?

– Можна я гепну їх о стіну?

– Гей, тихіше, – я підняла долоні, на що вони враз замовкли. – Ви в кого такі агресивні?

– В те…

– Від усіх потроху, – Софі штовхнула Лео біля себе, перервавши його відповідь.

Прикинуся, що повірила їй. 

Вони ще такі діти, хоча мені складно сприймати їх не такими. Ще десять років тому вони були голосною малечею, яких не допускали до тренувань, а тим паче не розглядали для полювань. Дехто, особливо Лія, й досі не радіє тому, що вони поступово входять в активні ряди Підпілля.

Що казати, я й сама не хотіла пускати їх сюди, але ж вони й так фактично все життя були під землею, а їхній норов не підлягав тихому життю внизу. Вони не знали, як це – тримати свої сили та природу глибоко в собі, як це робили ми під час життя серед людей.

Я озирнулася на шлях, яким ми мали йти. Там починалася територія, де камери були під контролем мисливців. Ніщо не заважає мені їх знищити, втім наразі проявляти активність небажано. Останнім часом було доволі тихо, за цей тиждень навіть не сталося нових вбивств цивільних перевертнів.