Читати книгу - "Вибір породжує наслідки: Роздоріжжя, Вівєн Хансен"

Оскільки більшість вже втомилася, ми все ж спустилися до одного з таємних ходів у Підпілля. Цього разу без зайвого фарсу, хоча десять поверхів пожежними сходами й були не такими цікавими, як політ вниз. Якби серед нас був більш досвідчений Крилатий, я б пустила їх у вільний політ, щоб звикали.

– Не йдете? – Софі стурбовано озирнулася, коли я так і стояла в провулку, пропустивши всіх вперед.

– Я ще побуду нагорі, не хвилюйся.

Хоч і неохоче, але вона спустилася, замкнувши собою ряд та дозволивши мені знову закрити вхід. Я зітхнула, опираючись спиною на стіну та поволі сповзла донизу.

Як же складно. Хоч нічого поганого не стається, але що думка про спуск, що зустріч та час із малечею викликають хвилю сиротів. Чому в мені все ще живуть ці страхи? Чи може це відчуття компенсує відсутність їх ненависті до мене?

Минуло вже трохи більше ніж десять років з тієї страшної ночі в Алькор, після якої живими повернулася насилу половина з перевертнів. Здається, мій мозок майже забув про слово «відпочинок», прокручуючи як не одне, так інше. Ніби плівка, що заїла на певному моменті, привертаючи до нього увагу. І хоч як би не було важко, але я змушувала себе пам’ятати, що інша половина померла саме через мене. 

Про це більше ніхто не згадував, але було б наївно думати, що малеча цього не розуміє. Цікаво, чи було б мені трохи легше, якби вони хоч раз подивилися на мене з ненавистю, аніж так просто пробачили мені цей гріх?

Поза провулком час від часу гуділи машини та лунали численні кроки у суміші з голосами. Але в цій смузі темряви на якийсь момент здавалося, що те буденне, втім вже чуже для мене життя, насправді десь далеко.

Притулившись потилицею до холодної стіни, дозволила шуму поглинути себе ненадовго, поки він не став майже непомітним. Замість нього тепер був ледь чутний, приємний гул відсутності думок.

Я натисла на замок маски, що тепер повністю кріпилася до голови, і вона розкрилася навпіл, більше не закриваючи обличчя. В руці клацнула запальничка, запах газу відчувся раніше, ніж спалахнуло полум’я, яке наступної секунди піднесла до цигарки. Шкідлива звичка, яку намагаюся уникати, але раз у раз провалююся. Саймон має скоро повернутися з зустрічі з Аміром, варто б закінчити швидше.

– На мене чекаєш?

Зробивши лише половину затяжки, я закашлялася, коли почула голос Саймона не в навушнику, а зовсім поруч. Він зайшов у провулок, поки тінь повністю не поглинула його в і так темному вбранні. Все ще сидячи на землі, я помітила, як янтарні очі світяться від концентрації магії в ньому, а на губах усмішка, попри більш жорсткий короткий погляд на цигарку.

– Тільки от тебе згадувала.

– Ото й думаю, чого гикавка напала.

Не пам’ятаю, щоб він взагалі колись страждав гикавкою.

Коли Саймон нахилився, одна його рука обхопила мою щелепу, а друга обережно забрала цигарку. Його губи торкнулися моїх, щетина лоскотала шкіру, змусивши усміхнутися у поцілунок. Дивно, що він не скористався цим, щоб поглибити його.

– З-поміж усіх варіантів зняття стресу, ця штучка, – він підкріпив свої слова гасінням косяка об землю, коли сів поруч, – це одне з останніх, що має бути у твоєму роті, люба.

– А що перше?

– Заплющ очі, тоді дізнаєшся.

Я зіщулилася на його хитрий вираз обличчя. Від Саймона можна очікувати будь-чого, але ж не буде він робити зараз чогось аж занадто безсоромного? Ні, точно ні. Коли я все ж зробила, як він казав, Саймон трохи натиснув пальцями мені на щоки й згодом я відчула, як щось солодке тане на язиці. Шоколадна цукерка.

– Краще?

– Так, – пробурмотіла я під час жування.

– Хочеш ще?

– Не питай, а вивертай кишені.

Саймон не пручався, коли я полізла шукати ще цукерки, які він завжди тримав у внутрішніх карманах, але бачила, як тремтіло його тіло від стриманого сміху. Разом із кількома смаколиками дістала ще й складений у кілька разів листочок. План патрулювання та полювань мисливців від Аміра.

Ми не поспішали спускатися вниз, і поки я сиділа в теплих обіймах та поклала одну цукерку Саймонові до рота, розгорнула план. Я спочатку навіть не помітила, що з нього щось випало. Ще одна записка. Дивно, Амір завжди записував всю інформацію лише в одну.

– Точно, забув, – порушив тишу Саймон, коли прибрав руку з мого стегна та підняв папір з землі, щоб передати мені. – Це від Маргарет.

Я вже побачила це, адже почерк дівчини відрізнявся від чіткого почерку Аміра своєю каліграфічністю. Літери простягалися на папері, і текст поволі формувався у запрошення. Навіть не знаю, що дивувало мене більше: що вона це запропонувала, чи що взагалі написала мені листа.

– Це щось нове, – пробурмотіла я, коли ще кілька разів прочитала зміст запрошення.

– Зазвичай ти перша виходиш на зв'язок, – зауважив Саймон, на що я кивнула. – Коли ви востаннє бачилися?

– Саме так, як вона пропонує… – я замовкла, мої очі знову пробіглися текстом, – п’ятнадцять років тому.