Читати книжки он-лайн » Наукова фантастика » Сльоза самурайки, Костянтин Гончаренко

Читати книгу - "Сльоза самурайки, Костянтин Гончаренко"

10
0
В повній версії книги "Сльоза самурайки" від автора Костянтин Гончаренко, яка відноситься до жанру "Наукова фантастика", можна безкоштовно читати на порталі українських книг. Наш сайт ekniga.club надає можливість читати повні версії книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно. Ви можете завантажити книги у форматах PDF, EPUB, FB2 на свій гаджет.
На порталі "ekniga.club", що є бібліотекою українських письменників, можна знайти книгу «Сльоза самурайки, Костянтин Гончаренко» від автора - Костянтин Гончаренко, яку можна читати онлайн безкоштовно на вашому гаджеті. Ця книга є найбільш популярною серед сучасних читачів у жанрі та займає лідируючі позиції в категорії "Наукова фантастика" серед усієї колекції творів (книг).
Поділитися книгою "Сльоза самурайки, Костянтин Гончаренко" з друзями в соціальних мережах: 
Ти - невидиме вістря отруйного списа, що націлений в шпарину в кібернетичному обладунку, за яким ховаються корпоративні таємниці. Ти - професіоналка. Але ти все ще людина. І жоден фаєрвол не захистить твою душу від раптового зламу...

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5
Перейти на сторінку:
Сльоза самурайки

    Двері відчинилися майже одразу.

   Ліліт, зберігаючи на обличчі винувату, але привітну посмішку, ледь вклонилася господарю. Їй в ніс вдарила суміш запахів – пил, ліки, старий папір, ледь-ледь помітна нотка аміаку. Все це вона могла визначити і без імплантованого в ніс аналізатора, який, подумавши секунду, відправив їй на внутрішній екран повний список з двадцяти з чимось стрічок, підсвітив концентрацію пилу та ще пару пунктів жовтим кольором. Вона звично змахнула напівпрозорий список з поля зору ледь ворухнувши мізинцем.

  - Знову ви? – в голосі хазяїна не чулось особливої привітності. – Погано працюєте!

  - Доброго дня, Микола Гнатович. Я дуже-дуже вибачаюсь… - закліпала Ліліт очима і зробила посмішку ще більш винуватою. – Але сьогодні я точно все виправлю, обіцяю!

  - Заходьте. – буркнув стариган, розвертаючи колісне крісло спиною до входу. – І не забудьте зачинити за собою двері!

  Ліліт пройшла через темнуватий коридор у велику кімнату, в якій старий хазяїн, як вона вже знала, проводив більшу частину свого життя.

  - Всього півгодини, не більше, - промовила вона, сідаючи на вже знайомий їй стілець і нахиляючись до хазяїна, що під’їхав до неї майже впритул.

  - Ви те саме казали минулого разу, - буркнув Микола Гнатович, спостерігаючи, як вона підкочує штанину на його лівій нозі та піддіває довгим нігтем ледь помітну кришечку в брудно-рожевому боці протеза. – А потім мені довелося згадувати, як користуватися цією бісовою конструкцією.

  - Всі помиляються. – безтурботно відповіла Ліліт, витягуючи і з клацанням вставляючи в роз’єм біля свого ліктя довгий тонкий дріт. – Особливо оутстафи на півставки, яких корпорація відправляє ставити новий софт на старі імпланти.

  Стариган скривив губи в чомусь, що могло зійти за посмішку.

  - Нащо взагалі ці оновлення, не підкажете? В мене все було в порядку.

  - Я людина маленька, сказали оновити, я і оновлюю. Ну ви ж, напевно, знаєте, як це буває. – Ліліт посміхнулася чоловіку. – Якщо є відділ, який має покращувати, то навіть коли нічого покращувати, він все одно буде випускати патчі, щоб виправдати своє існування.

  Вона знизала плечима і заплющила очі, концентруючись на процесі авторизації. Ключ, який вона добула цілком чесно, імплант з’їв без проблем. А ось спеціальний експлойт, який врізався у відкриту ще десять років тому вразливість і давав користувачу повний доступ до операційної системи, запустився не з першого разу, і їй довелось правити конфігураційний файл. Нарешті пів діла було зроблено, і вона отримала «адміністратора». Негайно запустивши в роботу повний пакет підготовлених нею програм, вона заспокоєно зітхнула і розплющила очі.

  - Все ставиться! – сказала вона задоволено. – А на секунду мені здалось, що вони знову щось наплутали.

  Чоловік дивився на неї з похмурою зацікавленістю. Пожмакавши губами, нарешті сказав: - Головне, щоб воно несподівано не перестало працювати, поки я на ногах. Падати в моєму віці не дуже приємно.

  - Ну що ви. – щиро обурилася Ліліт. – Це не так працює. Безпека користувача – понад усе!

  - Чому вони  не зробили це взагалі віддалено? Я точно знаю, що дані в лікарню все одно передаються. – не вгамовувався дідуган.

  - Корпоративна політика. Ніякого втручання в код без персональної присутності довіреної особи. Ваш імплант лише передає дані, приймати їх не може. Це  знову ж про безпеку. – сказала Ліліт. Її ця розмова вже почала втомлювати, і якби вона справді була молодою оутстаф-асистенткою на виїзді, вона б, напевно, не стрималася і перемкнулася на  корпоративний підказувач. Але підказувач був вимкнений – для цього візиту вона не могла собі дозволити його використання. – Ви ж не хочете щоб ваш імплант зламав якийсь злий хакер?

  Вона досить кумедно закруглила очі і стариган не витримав і посміхнувся.

  - Навряд чи якогось хакера зацікавив би я чи мої штучні ноги. – сказав він. –  В пору моєї юності я чув багато історій про шахраїв, які втиралися в довіру до старих людей, щоб привласнити їх квартири чи  заощадження. Але в наш час і в моєму випадку це не має ніякого сенсу.    

  Ліліт знизала плечима. Вона була цілком згодна з його оцінкою ситуації. Місто, яке «Пал-Три» викупила у держави для своїх співробітників, було заселене приблизно на третину. Більша частина спорожнілих після Хвороби будинків була відгороджена і повільно руйнувалася під тиском часу, менша ж була заселена здебільшого працівниками корпорації. Ці «живі» квартали купчилися навколо центрального району, де цілодобово зводилися нові дослідницькі центри та лабораторії. Тим часом «Пал-Три» без жодного примусу переселяла старих мешканців  «державних» кварталів в інші міста, доплачуючи їм шалені гроші чи вимінюючи маленькі старі квартири тут на нові світлі апартаменти у мегаполісах. Навряд чи це робило старих мешканців щасливішими, незважаючи на гроші, адже якщо людина довго живе на одному місці, вона зростається з ним, наче слимак зі своєю раковиною.

  Микола Гнатович був одним із тих, хто відмовлявся від переселення. І корпорація не давила на таких людей – поки що. Пройде пару років і за них візьмуться по-справжньому, оскільки доки в місті живе хтось, хто не працює на корпорацію, корпоративна СБ не може повністю зачинити кордони міста і заборонити в’їзд сюди звичайним громадянам. А ще, поки тут живуть такі, як цей стариган, «Пал-Три» має платити їм пенсію та стежити за їх здоров’ям.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 3 4 5
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сльоза самурайки, Костянтин Гончаренко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сльоза самурайки, Костянтин Гончаренко"