Читати книгу - "Сльоза самурайки, Костянтин Гончаренко"

  Все це Ліліт знала дуже добре, бо саме ця сукупність обставин привела її до старої квартири, що смерділа пилом та сечею, в стару багатоповерхівку, де жили переважно такі ж старі люди. І, звичайно, її зовсім не цікавило майно Миколи Гнатовича. Її цікавив зв’язок його імплантів з медичним сервером корпорації. І те, що заради таких старих пристроїв на серверах були запущені старі, «діряві» протоколи зв’язку.

  - Чому ж ви не згоджуєтесь переїхати? – раптом спитала вона, сама не знаючи, навіщо. Думки її були далекі від співрозмовника, погляд і руки загубилися десь в консолях імплантів. Інсталяція йшла успішно, і перші пробні пакети експлойтів вже почали обережно мацати медичний сервер в пошуках дірок.

  - Куди? Навіщо? –  скривився тим часом Микола Гнатович. – Я старий, самотній, покинутий усіма дід, що доживає свій вік у старому будинку, який вже призначено на знос. Але я тут виріс і прожив все життя. Тут я маю сенс. Деінде – я буду просто ще одним старим інвалідом.

  Це настільки збігалось з її нещодавніми думками, що вона відволіклася від захоплюючого процесу встановлення екслойтів і подивилася на старого уважніше.

  - «Інвалід» давно вже не кажуть. Тим паче що ваші імпланти, коли працюють, роблять вас майже повністю дієздатним. – сказала вона. – Та й самотнім навіть у вашому віці бути необов'язково. Хіба в Мережі немає місць, де самотні старі люди можуть спілкуватися? Навіть віртуальні простори?

  - В моїй юності так казали, і я так звик. Інвалід він і є інвалід, що тут прикрашати? – заперечив стариган. – А віртуальні клуби «кому за 80»… я пробував.

 Він помовчав, пожував губами.

  - Ви не розумієте. І не зможете зрозуміти. Не все міряється віком. Там  немає тих, з ким мені було б комфортно. Я втратив багатьох своїх справжніх друзів ще в молодості, разом з ногами. Ну, не всіх, звісно. Повернувшись з війни мені важко було не лише заводити нових друзів, а й взагалі розмовляти з людьми. Але, звичайно, мені допомогли. Дружина перш за все.

  Він зітхнув. Ліліт знову закліпала очима, сильно збентежена. Звичайний «смол-ток» чомусь раптом переріс у занадто довірливу, майже інтимну розмову, і це вибило її з зони комфорту. Її покоління з задоволенням жартувало один над одним, не мало нічого проти сексу з незнайомцями, але зазвичай тримало свої справжні емоції в таємниці від інших. Межі особистого були дуже міцні. А на випадок, якщо треба було якось відрефлексувати свої емоції та переживання, до послуг кожного був індивідуально налаштований ШІ-психотерапевт. Але Ліліт їм ніколи не користувалася. Не було потреби. Вона була настільки захоплена своєю роботою, що навіть серіали – єдине місце, де люди все ще зображували сильні емоції – не дивилася, тож була зовсім не підготовлена до того, що їй доведеться вислухувати чиїсь жалісні спогади. 

  -  Вона підтримала мене. Хоча їй було іноді важко… Я.. не був ідеальним чоловіком, якщо ви розумієте, про що я. Але ми прожили разом ще двадцять років, виростили дітей. Потім прийшла Хвороба. – чоловік підняв руку, плямисту від старечих плям та потер обвислу шкіру обличчя. – Мені знову пощастило. Всі мої діти вижили, перехворівши. Але дружина померла.

 Ліліт краєм ока побачила, що всі інсталяції завершилися, і запустила остаточні тести. Імплант тепер мав ще один інтерфейс, яким був з’єднаний через Мережу з її боді-компом. В принципі, вона могла вже виправити декілька рядків в конфігурації імпланту, щоб повернути штучним ногам старого функціональність та йти звідси. Так вона і зробить. Як тільки пройдуть тести.

  - Діти відразу перестали зі мною спілкуватися. Вочевидь, я був не тільки поганим чоловіком, але і поганим батьком. Не знаю. - Микола Гнатович витер почервоніле око. – І з того часу я тут. Щось дивлюсь. Щось читаю. Завдяки новим технологіям, хоча для вас, дівчино, вони «застарілі», якось рухаюсь. Якось існую.

  Він подивився Ліліт в очі і вона зрозуміла, що в неї теж чомусь в очах стало вогко. Кліпнула раз, інший. Допомогло. Вона зітхнула.

 - Таке життя. Ви щось маєте, потім це проходить. Якщо ви все ще тут, а не вийшли з восьмого поверху головою вниз, значить вас влаштовує. У вас є щось,  заради чого жити. - сказала вона майже сердито і похолола. Наразі вона повністю вийшла з образу звичайного оутстафа, який розмовляє з клієнтами лише за допомогою ШІ-підказчика, налаштованого корпорацією, щоб люди не подавали позови до судів. Це був величезний ляп. Якщо дід помітить…

  Дід помітив. Але реакція його була зовсім не тою, якої боялася Ліліт.

  Микола Гнатович витріщився на неї, пару секунд промовчав, а потім захекав, сміючись. Закашлявся.

 - Ви зовсім не схожі на інший корпоративний персонал, - сказав він, відкашлявшись у брудну хустинку. – В тих спокійні добрі очі та вельми доброзичливі слова, які вони читають зі своїх вбудованих екранчиків, що за тими добрими очима знаходяться. Але ви не праві. Жити мені немає для чого. Але відкрию вам таємницю, яку ви у вашому віці ніколи самі не дізнаєтесь. Жити входить у звичку. І від такої звички відмовитися набагато важче, ніж кинути якийсь наркотик.

  Він переможно глянув на неї, а Ліліт зітхнула.

  - Вибачте, я зовсім не хотіла бути неввічливою. І ви праві – ми занадто різні, щоб я вас зрозуміла. І так, я не користуюсь підказчиком, але сподіваюсь, ви не будете скаржитися корпорації на бідну оутстаф-асистентку. Мені дуже важлива ця робота.