Читати книгу - "Сльоза самурайки, Костянтин Гончаренко"

  На внутрішньому екрані блимнуло – від одного з контактів прийшло повідомлення у вигляді кумедної анімації. Це означало, що центр побачив сервер і тепер ціла команда хакерів та ШІ віддалено буде працювати над тим, щоб непомітно отримати всі можливі доступи всередині корпоративної мережі «Пал-Три». Вона зробила свою справу, те, для чого її вчили – єдиний смертельний прокол у вразливому місці, непомітно для жертви.

  Ліліт зітхнула і дозволила собі насолодитися  цією короткою миттю – миттю своєї перемоги. Всі думки про майбутнє та про старість залишили її, і наразі в неї в душі панував спокій. Можливо ненадовго, і вже скоро їй знадобиться допомога корпоративного психотерапевта, але сьогодні вона планувала не дати більше цьому глею бруднити її душу. І для цього в неї, крім роботи, був ще один надійний засіб.

  Вона швидко зробила пару запитів і посміхнулася. Корпоративний бонус на розваги для оутстафів був не  надто щедрим. Але їй мало вистачити.

***

  Він повалився поруч, важко дихаючи, а Ліліт розслабила спину, відчуваючи, як по всьому тілу пробігають мурашки, а голова повільно, дуже повільно, повертається до реальності після гормонального шторму.

  «Синхро» знову не підвів. Який би колектив програмістів не створив цю програму в проміжках між наркотичним кайфом та оргіями, ці дівчата та хлопці були справжніми геніями. Ліліт перевернулася на спину, провела пальцями по невидимому контролеру, відключаючись від партнера. Парубок поруч застогнав, відчувши втрату зв’язку як болючий укол.  

  - Ти більше не хочеш? – спитав він напевно більше до порядку, адже «Синхро» випив його до кінця, змусивши витримати шалений рваний ритм, що пов’язав їх почуття та оргазми в єдину сяючу сингулярність. 

  - Треба спати. Завтра складний робочий день. Знову. Дякую, - сказала вона те, що мала сказати, вже відключаючи фонові програми і запускаючи контроль альфа-ритмів.   

  - Хочеш, залишайся спати тут. – додала вона вже необов’язкову річ, роблячи комплімент його старанності та взагалі будучи вдячна йому за те, що він згодився з її вибором. Вибором як і його самого, так і її улюбленої програми для «Синхро».

  - Ні, мені теж працювати завтра треба. Тут недалеко до мене, пройдуся. – вирішив парубок, піднімаючись і починаючи вдягатися. – Дякую. Було здорово. Пиши, якщо шо.

  - Обов’язково. – сказала Ліліт, знаючи, що точно не напише. Так би зробила Катерина, «знявши» собі на одну ніч партнера в клубі для оутстаферів після важкого дня. Так робили майже всі. Так зробить і вона. «Синхро» зробив їх секс наближеним до ідеалу, але вони навіть не знали, як одне одного звати – для синхронізації це було не потрібно. Просто ще один симпатичний парубок. Просто ще одна красива дівчина. Просто ще одне задоволення, яке приємно завершило важкий, але продуктивний день і остаточно промило гормонами з голови дурні думки про самотність та смерть.

  Він вийшов, причинивши за собою двері, щезнувши з її життя, як багато інших до нього. І це було правильно.

  Ліліт почала поринати в сон.

  І тут прийшов сигнал.

  Вона не дала взнаки, що прокинулася, просто промурмотіла щось та перевернулася так, щоб легкі рухи пальців під ковдрою лишились би непоміченими. Чи було в квартирі в гуртожитку для оутстаферів відеоспостереження? Дурне запитання, оскільки місцеве СБ такі речі мало б робити першим чином і Катерина сама дала на це згоду, коли підписувала контракт. Те, що вони знімали її секс, її не хвилювало анітрішки. А от якщо вони проаналізують її рухи і зрозуміють, що вона не спить, а прикидається…

  Сигнал продовжував тривожно блимати на екрані. Аварія. Вона втратила зв’язок з імплантом. Це було необхідно та заплановано – але мало б бути зроблено пізніше, під її власним контролем, коли б вона знищувала сліди своєї діяльності, витягаючи вже непотрібне отруйне жало після підтвердження із центру. Можливо, це сталось би навіть завтра зранку. Але аж ніяк не зараз.

  Вона зробила запит – у вигляді смайла в месенджері, моментально отримала відповідь, звичайно теж анімовано зашифровану. «Все добре, команда працює». І майже відразу – «Статус?». «Можливі проблеми, почекайте».

  Вона відправляла запит за запитом, але імплант не відповідав по жодному з протоколів, які вона розкривала для нього зі свого компа. Він просто був відсутній в Мережі. Вже підозрюючи щось, вона потягнулася, потерла очі, зробивши вигляд, що їй не вдалось нормально заснути, і вже з цього положення, не ховаючи рук, відкрила місцеві новини.

  З пару секунд вона дивилася на стрічку новин, яку заповнював ШІ місцевого ЗМІ. Додана дві хвилини тому стаття була некрологом «одного з найстаріших мешканців міста, ветерана визвольної війни». Ще пару секунд вона дивилася на фотографію, зроблену ЗМІ-дроном, який був на місці подій задовго до прибуття «швидкої» - Ліліт думала, що вона ще тільки виїхала, щоб забрати тіло. Але навіть ШІ місцевих новин визначив, що чоловік мертвий, і сформував некролог. Та і як було не померти, стрибнувши вниз головою з восьмого поверху?

  Вона закрила очі і дозволила собі ще пару секунд, щоб згадати  бридкий смак чаю, який заварював – і більше ніколи не буде - Микола Гнатович.

  Треба було діяти. СБ буде перевіряти все і звичайно, знайде її модифікації коду.  А навіть якщо вони пропустять це, то все одно мають викликати на розмову Катерину, яка остання бачила старого ветерана живим. Сподіватися, що вони не почнуть щось підозрювати, враховуючи те, що вона просиділа у нього більше години – марно. Тож треба було діяти. Негайно. Сповістити центр, щоб вони згортали активність та максимально маскували свою присутність. Забирати зі схованки документи та зброю. Активувати схему відходу і сподіватися, що вона спрацює. Починати рухатися.