Читати книгу - "Сльоза самурайки, Костянтин Гончаренко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Ти навіть не уявляєш, наскільки» - подумала вона, і, переконавшись, що всі тести пройшли нормально, запустила патч на виправлення функціоналу.
За хвилину імплант пискнув, зашелестів моторчиками. Дівчина відпустила дріт і той зник всередині штучної ноги. Микола Гнатович розпрямив кінцівки, привстав з крісла, переніс вагу на імпланти. Зробив пару кроків туди-сюди. Зупинився, повернувся до Ліліт, яка встала зі стільця, подивився на неї згори вниз – бо стоячи він був значно вище мініатюрної дівчини.
- Я не буду скаржитися на вас в корпорацію. Але лише за однієї умови, - сказав він раптом, хитро прижмурившись, і Ліліт внутрішнє закотила очі. Вона була в пастці, і що б зараз цей дідуган не вигадав – від півгодинного стриптизу до оральних пестощів – їй доведеться йому догодити, щоб не завалити всю операцію. Вона була готова до всього, але продовження остаточно збило її з пантелику.
- Випийте зі мною чаю.
***
Робот-мінікаб з шурхотом їхав по засипаних жовтим листям вулицях, везучи Ліліт до наступного пункту її маршруту. Старих людей тут мешкало чимало, і в багатьох з них стояли різноманітні медичні імпланти, тож імплант-асистент – по суті некваліфікована, низькооплачувана робота, фактично кур’єр – був необхідністю. А пропонувати працівникам корпорації таку роботу «Пал-Три» не могла – вона не для того майже з дитсадочка кувала собі кваліфіковані кадри, щоб кидати їх на такі посади. Але якщо Ліліт викриють, то на цю роботу більше ніколи не візьмуть людину не з системи.
Робот став на світлофорі – на переході, де, можливо, за день проходило дві чи три людини максимум. Ліліт була не проти. Якщо б їй не потрібно було до восьмої об’їхати ще дванадцять людей, вона б взагалі влаштувала собі перерву – привести голову в порядок.
З квартири Миколи Гнатовича вона вийшла ошелешеною і досі не могла прийти до тями. І вона починала підозрювати, що в той самий час, поки вона проламувала вхід до медичного серверу, її психіку так само ефективно ламав дідуган з штучними ногами. І, виявляється, її «психічний фаєрвол» мав як мінімум одну критичну вразливість, про яку вона навіть не здогадувалася.
«Мій дідусь – а в мене теж колись був дідусь, хоча зараз в це важко повірити, казав мені, як я був дитиною», - промовляв стариган, сьорбаючи чай. – «найстрашніше стати нікому не потрібним. Людина живе, поки вона щось для когось важить. Після цього це лише звичка». І Ліліт, професійна шпигунка, слухала його і пила його чай, і слова його – банальні, по суті своїй, слова – вражали її, бо проказував їх живий приклад того, що відбувається з людиною, коли вона закінчує свій шлях. Закінчує на самоті з собою.
Він показував їй фотографії – як нормальні інтерактивні, так і такий антикваріат, як просто статичні надруковані на папері зображення. Розповідав про свою втрачену сім’ю. Про те, що його життя було, в принципі, непоганим (не рахуючи втрати ніг), але спогадів про хороше чомусь залишилось мало. Про онуків, яких ніколи не бачив наживо. Про те, як починав і кидав пити – «кидав лише тому що Оля б цього не пробачила». Про те, як він іноді стоїть вночі на балконі і дивиться вниз, на ледь освітлений тротуар.
Ліліт не знала, скільки вона порушила інструкцій для оутстаф-асистентів, згаявши годину своєї обідньої перерви на спілкування з Миколою Гнатовичем. Підозрювала, що багато. Але їй було однаково. Головне, що її все ж таки зачепило, і в голову її лізли непрохані та несподівані думки про майбутнє та про сенс її життя.
На світлофорі блимнув смарагдовий і мінікаб рушив. Ліліт зітхнула і зробила ще одну спробу зосередитися. Єдине, що могло її наразі врятувати від падіння в екзистенційну кризу – це робота. Точніше, обидві роботи. І вона повернулася до справ.
Їй вдалося.
Вона була Катериною, оутстаф-асистенткою, пересічною та трохи недолугою випускницею державного ВНЗ, яка ретельно відпрацьовувала свій корпоративний гонорар від «Пал-Три», старанно посміхаючись, не кривлячись від кислих запахів старих квартир та людей, ввічливо відповідаючи згідно підказок корпоративної програми на іноді дивні та плаксиві закиди клієнтів. Встромляючи раз за разом собі в руку дроти та монотонно інсталюючи патчі.
В той самий час вона була Ліліт, кібер-самурайкою корпорації «Оранж», глибоко законспірованою шпигункою, спеціалісткою з протоколів, архітектур та операційних систем, яка без додаткових запитів в Мережу могла на ходу написати експлойт чи всунути програмі додатковий модуль, залишившись при цьому не поміченою. Вістрям спису, націленого на корпоративні таємниці конкурента. Ліліт, яка у фоні, поки Катерина їздила з квартири до квартири, продовжувала потроху, але невпинно, працювати над отриманням адміністративного доступу до медичного серверу через імплант Миколи Гнатовича.
І потроху всі думки Ліліт зосередилися на її роботах, на зовнішній та прихованій, більш важливій. Вона спіймала той ритм, який наразі становив сенс її життя, і розчинилась в ньому, як вміла, як її вчили.
Коли вже стемніло, Катерина пропатчила всі імпланти на сьогодні, а мінікаб стояв на корпоративній парковці в центрі, старанно смокчучі потрібні йому кіловати зі скляної колби заправника, Ліліт нарешті знайшла потрібну вразливість і увійшла на сервер під одним з дефолтних службових логінів, який, так вже сталось, наразі мав права адміністратора.
Аналізатор зовнішніх з’єднань вже давно зробив свою роботу і їй залишалось лише запустити ще один процес, який додав до десятків запитів в Мережу ще один. Нічим особливо не відрізняючись, запит легко пройшов зовнішній фаєрвол і через декілька підставних серверів потрапив, куди треба.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сльоза самурайки, Костянтин Гончаренко», після закриття браузера.