Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

Моє безтурботне життя закінчилося тієї літньої ночі, коли західний вітер пригнав хмари з Мейнського моря і я, попри звичку, не зустріла ранок на даху з телескопом, а повернулася до своєї кімнати на кілька годин раніше, ніж збиралася.

Телескоп був моєю мрією. Вона настільки відрізнялася від традиційних мрій сімнадцятирічних дівчат, що тато виконав її без особливого спротиву. Він не вмів виховувати дітей, всі це казали. І мама не вміла, бо покинула нас зарано.

Я вивчала цікаві, але марні речі. Жодна з них не знадобилася б майбутній дружині та матері. Хіба що математика. А раптом довелося б займатися господарством?

Якщо чесно, у ті мирні часи чужа думка хвилювала мене навіть менше, ніж ненависне моїм одноліткам ластовиння. Я хотіла увіковічнити своє ім’я, запам’ятатися жителям Аєрських островів, перевернути з ніг на голову Ілеську імперію та весь світ на додачу! І, звичайно ж, знайти легендарний острів Мрій. А хто з підлітків про це не мріяв?

Дурне дівчисько… Чому я не розважалась як нормальні люди? Навіщо відкладала веселощі на потім і витрачала час на науки? Всього одна фатальна ніч знищила мене, Вайолу лін Артен, єдину дочку Каяла лін Артена, начальника поліції Аєрських островів. Слово «майбутнє» зникло з мого словника, тому що в моєму ліжку лежав Астор ді Емшис, син губернатора Отіса ді Емшиса.

Астор був гарним юнаком. Нахабним, задиристим, тупуватим, але гарним. Навіть смерть майже не спотворила його риси, і в першу мить я подумала, що це якийсь химерний жарт, нове віяння в середовищі «золотої молоді». Скажімо, Астор на спір заліз у будинок поліцейського і завтра хизуватиметься своєю відвагою, не розуміючи: його не заарештували лише тому, що губернаторові це, м’яко кажучи, не сподобалося б.

Потім я побачила кров. І кинджал – подарунок шановного Отіса ді Емшиса на моє п’ятнадцятиріччя. Шпилька батькові. Натяк на те, що нічого розумного з мене не виросте.

А, може, губернатор діяв без підлих думок… Я серйозно захоплювалася культурою карнаїтів і збирала предмети їхнього побуту, насамперед зброю, адже все інше не мало для колоністів цінності і кануло в небуття разом із тубільцями. Ну а магічні артефакти підлягали негайному знищенню, тут закон не дозволяв двозначних трактувань.

Астор стискав відірваний мереживний комір моєї нічної сорочки. Пальці юнака були забруднені старим чорнилом, на передпліччях виднілися довгі засохлі подряпини – судячи з вигляду, отримані близько доби тому. Поруч валялися заляпані кров’ю листи із зізнаннями (дівчині) та погрозами (її владному батькові). Почерк ді Емшиса – широкий, акуратний, із сильним нахилом. Я бачила його у відділку. Астор писав пояснювальні записки, і неодноразово. Та й малював він добре – усілякі непристойності на стінах.

Адресувалися послання не мені (гарантую, Кицькою мене не кликали ні в обличчя, ні поза очі), але я сумнівалася, що хтось у це повірить.

На столі догорала свічка. Коли я йшла на дах, то точно її погасила. А вікно, роззява, залишила відчиненим…

Як завжди.

Яка безтурботність!

На підлозі блищали золоті монети – імператорські даоні, викарбувані на честь захоплення Кастарельського архіпелагу. Не мої. Сім штук. Коштували вони набагато дорожче за звичайні даоні.

На стіні подряпини як від нігтів, картини зсунуті, дверцята шафи зламані, дві трьохсотлітні вази розбиті.

Я обійшла ліжко, потай підозрюючи, що все це мені сниться. Востаннє ми з Астором тісно перетиналися у шестирічному віці. Він жбурнув у мене камінь, я заманила його в загін для поросят і протримала там кілька годин. Веселі були часи… А зараз син губернатора лежав у моїй кімнаті, на моєму ліжку, з моїм кинджалом у печінці і, певне, з моїми відбитками на гладкому руків’ї.

Я знала, який вигляд це має збоку. Ніхто зі сторонніх мені не повірить. Я дивна, ненормальна і дика. Я риюся в землі, рахую зірки, їжджу на велосипеді й іноді (чесне слово, дуже рідко!) щось підриваю. На відміну від пристойних милих дівчат, що непритомніють, подряпавши палець, я здатна на вбивство.

Маю бути здатною.

Та буквально сьогодні, годин сім тому, я показувала свій телескоп татовим колегам і, захлинаючись від захоплення, розповідала, що саме така річ допомогла зловити кровожерного М’ясника із Картума! Якийсь молодий ледащо надумався подивитись на вікна жіночого гуртожитку, але помилився з напрямком і побачив, як його знайомий закопує на пустирі труп жорстоко вбитого юнака, уявляєте? Я не скупилася на криваві подробиці зі старого випуску «Кримінальної хроніки» і радила поліції не гидувати підгляданням і уважніше ставитися до повідомлень про шантаж, бо М’ясник майже рік платив за мовчання. Якби його банкір не забив на сполох, запідозривши вимагання, справу не було б розкрито до цього дня.

Боюсь, я справила погане враження, тому що інспектор Ойлаф утік, не попрощавшись, його дружину знудило прямо у нас на даху, і навіть стриманий і доброзичливий поліцейський секретар, морщачись від болю в попереку, тихенько порадив батькові відправити мене кудись подалі, поки ще не пізно і я не втрачена для суспільства остаточно.

Гарну характеристику я отримала б у суді, чи не так?

«Ненормальна» – найм’якше з того, що могли сказати про мене сторонні.

Ось і цієї кошмарної ночі я поводилася не як належить у подібних випадках.