Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

Сльози, крики, істерика? Паніка та розпач? Дурниці, що вранці вилізуть мені боком? На жаль, я занадто рано стала господинею у власному будинку і (сенс приховувати?) безсоромно совала ніс у поліцейські справи батька. Я бачила наслідки кожної можливої ​​дії. Вони мені дуже не подобалися.

Почуття притупилися. Не вимкнулись зовсім, як після пилку уку-ука-ши, а відійшли вбік, причаїлися до певного часу. Розум працював на межі, на емоції не залишалося сил.

Поруч мертва людина, й це принесе біду. Які я маю варіанти? Найоптимальніший – позбутися і трупа, і доказів. Мій батько – начальник поліції, він усе життя присвятив розкриттю злочинів і, певна річ, зуміє замести сліди. Але… Адже хтось убив Астора. Цей «хтось» обставив усе так, начебто вбивство вчинила я. Він несказанно здивується, якщо вранці не зчиниться шум.

Питання в тім, хто його ціль? Якщо син губернатора, є ймовірність, що невідомий лиходій затихне і радітиме безкарності.

Але це навряд.

Астор – гуляка і телепень. Його могли прирізати в тихому місці, проте вибрали мій дім. Я не граю в житті острова жодної ролі, не маю ні ворогів, ні цінностей. Точніше, цінності були, проте їх розбили на сотні уламків. Отже, труп призначався батькові. У нього недоброзичливців стільки, що вони й у пам’яті не вміщаються.

І що далі?

Слідство не виправдає Вайолу лін Артен. Ну або виправдає, але звинуватить Каяла лін Артена. У кімнаті, судячи з розгрому, йшла боротьба, він не міг нічого не почути. Ночував у бібліотеці в підвалі? Жалюгідна спроба. Фантазувати треба краще.

Прибрати тіло? Не допоможе. Є той, хто знає все і напевне припас фінальний штрих. У потрібну мить він з’явиться і споганить нам життя. Зараз докази вказують на мене, а якщо їх не стане… Хто вірогідніший убивця: ображена дівчина чи її розлючений батько?

Я думала недовго. Губернатор змусить поліцію та найманців землю рити, аби помститися за сина. Про справедливе розслідування, суд і покарання навіть не йтиметься. Як виплутатися з цього із мінімальними наслідками?!

Мені спав на думку тільки один вихід. Я сіла за стіл, запалила нову свічку і почала писати зізнання, ретельно зважуючи кожне слово.

Я написала, що ми з Астором любили одне одного, зустрічалися потай майже рік і збиралися оголосити про заручини. Він був сильним, розумним, чуйним та інше бла-бла-бла на цілу сторінку. Але в нього з’явилась інша. Моє серце цього не витримало, адже я чекаю його дитину. Ми посварились, і сталося непоправне. Я дуже шкодую про свій учинок (півтори сторінки), проте не можу залишитися і прийняти покарання, яке відміряє суд. Через дитину, о так. Я не хочу їй нашкодити, і Астор цього не хотів би.

Ще три абзаци про Астора, два – про почуття, п’ять – про каяття… Впевнена, вийшло непогано. Мені завжди вдавалися сентиментальні історії з краплею драми. За них добре платили в «Аєрському віснику».

Трохи бризок води для імітації сліз, кривавий відбиток, коротке звернення до батька, чіткий підпис… Я ніби грала у гру, ціна якої – життя Каяна лін Артена. Я не могла схибити.

Непримітний одяг і найпростіші прикраси вирушили до сумки. На місці злочину я нічого не чіпала, навіть гроші. Лише спалила листи з погрозами, залишивши любовні. Потім зібрала свої речі: повсякденний одяг, білизну, гігієнічне приладдя, реактиви, щоденник зі спостереженнями за зірками та різні дрібниці з категорії «раптом знадобиться». Взяла із сейфа трохи готівки та короткоствольний п’ятизарядний револьвер. Вийшла з дому, зазирнула у підвальне віконце, з якого лилося світло… Так і є – батько спав, опустивши голову на товсту книгу, судячи з малюнків – дослідження історії мореплавства. Він любив історію…

– Будь щасливий і не вір жодному моєму слову, тату, – попрощалась я пошепки.

Він захропів голосніше, але не поворухнувся.

Було тихо й туманно. На сході світлішало, вітер уже розігнав хмари. На задньому дворі біля кухні шаруділа Матильда – велика черепаха, що дісталася нам від прадіда. Під огорожею готувалися розпуститися сонцельки.

Якщо хтось і стежив за будинком, мене він не помітив – чи вдав, що не помітив.

Я крокувала безмовною нічною вулицею, ковтала непрохані сльози і кусала губи. Планів у мене вистачало, але жоден із них не приносив утіхи. Я казала собі, що інакше не можна. Вбивцю треба покарати. Нехай вина ляже на бідну закохану Вайолу, бо постраждає єдина людина, яку я люблю.

І чому тієї теплої безлюдної ночі мене не вдарило блискавкою? Чому насмішники-боги дозволили мені робити одну дурість за іншою? Я вивчала світ за книгами і свято вірила: для розумних і сміливих доля готує перемогу, хай і дістанеться вона дорогою ціною. Прикро, реальність мала іншу думку… І добре, що я цього не знала.