Читати книгу - "Цукерки або смерть, Crown Horror"

Том забіг до дому о шостій годині вечора, що було доволі дивно у Канун Усіх Святих. Зазвичай діти Рейвенвілю збирали цукерки до дев’ятої або й десятої, істино віруючи, що врожаю вистачить на рік (хоча солодощі закінчувалися за тиждень). Хлопчик був одягнений у костюм пірата: біла сорочка, чорні штані з червоною латкою, медальйон з чорною міткою на шиї (насправді, то була пов’язка на око, що з’їхала), зранку ще був капелюх, та його здуло вітром.

- Ну, щось наколядував? – Поцікавився батько.

Син подивився на порожню сумку, у горлі пересохло. Цукерки! Він міг би взяти хоча б трохи, аби відвести підозри. А що, як батьки дізнаються, якщо покарають його, якщо воно не спрацює, коли хтось розгадає секрет? Томмі знову подивився на батька, очікуючи скандалу чи хоча б нотації, та замість того отримав жменьку льодяників та щиру посмішку.

- Що ж, наступного року буде краще.

Батьки знали: це був особливий день, навіть важливіший, ніж зазвичай. Вони і не чекали, що їхній хлопчик щось принесе, більш того, навіть здивувалися, коли той попросив дістати костюм. І коли малюк захотів якнайшвидше повечеряти, а тоді зачинився у кімнаті, ніхто не приставав до нього з питаннями і не пропонував запалити ліхтаря. Мама і тато дозволили йому трохи помовчати, залишити почуття при собі. Зрештою, у кожного можуть бути свої секрети.

Ах, якби секрет Тома був таким звичайним! Що там приховують діти у першому класі? Нові слова, які побачили на паркані? Гроші, витрачені на солодощі замість обіду? Зламану іграшку? Їхні таємниці і поруч не стояли із тим, що поселилося у голові однокласника.

Усе почалося з підлітків, які вирішили полякати новеньких у школі, розповівши кілька страшних оповідок. У перший же день їм розповіли легенду про Одноокого – найпершого жителя міста Казали, жив він у найбільшому домі, де звик бути господарем, до того ж дуже сварливим. Якось раз сусід викликав чоловіка на дуель, де шпагою вибив праве око. Рана була такою серйозною, що за тиждень дуелянт загинув, так його і поховали з замотаною головою, а ось у будинку, де тепер жили багатії Рейвенвілю, увесь час відбувалося щось дивне.

Історій було дуже багато, хоч ще один підручник пиши. Хтось лякався, хтось сміявся, Томмі було байдуже. Він вважав байки старшекласників дурними та й потому. Його знайома, дочка мера, казала, що у тому самому домі їхня родина мешкає три роки і нічого дивного ні вдень, ні вночі не відбувається. Тож Одноокий здавався вигадкою, як казка.

До вчорашнього дня. Відомий так само як Канун Кануну, час найбільших розіграшів та капостів. У цей час усі скуповують слиз, штучну кров та туалетний папір, лишаючи солодощі на завтра. Том вирішив скористатися цим, щоб придбати цукерок і віднести їх на кладовище.

Дивне місце, де хлопчик бував усього двічі. З чим його можна було порівняти? Хіба тільки з бібліотекою, так, мабуть, дорослим варто було назвати його «бібліотекою людських душ». Багато книжок, деякі з однією ілюстрацією, інші зовсім без картинок. На кожній ім’я, прізвище, дві дати та невелика епітафія. Вчителі казали, є речі, які неможливо описати, однією з таких було життя, у розумінні Тома, це і була та сама книга.

Раніше зорієнтуватися серед полиць допомагали батьки, тепер гість залишився у бібліотеці сам. Один поворот був схожий на інший, дороги водили колами, тож знайти ту саму табличку було непросто. У пошуках хлопчик наштовхнувся на дуже незвичний екземпляр – тріснутий камінь, де стерлися абсолютно усі написи, тільки фотографія, поросла мохом, дивилася на відвідувачів.

Це був Одноокий, справжній, не з легенд. Тієї миті усе всередині вибухнуло, одна іскра запустила ланцюгову реакцію. Якщо легенда про вбитого на дуелі була правдою, чи могло це значити, що й інші казки існували? Може, вони так само припали пилом забуття, чекаючи, поки хтось їх знайде?

Усі вчорашню ніч Томмі мучався, не знаючи, що йому робити з цією ідеєю. Спитати у мами з татом? Ні, вони знайдуть виправдання, викинуть будь-яку можливість дива, а підлітки лише пожартують, а може назвуть божевільним. У таких речах не можна покладатися на інших, треба самому перевірити.

Біля восьмої години вечора один школяр – перший у Канун Усіх Святих – пішов до ліжка. Лежачи під ковдрою, він знову і знову прокручував у голові легенду, але не про Одноокого. Ця була особливою і переповідалася тільки у жовтні, тому що завжди відбувалася на Геловін.

«Смерть боїться гарбуза» - називали її хлопчаки. Казали, що якщо у ніч з тридцять першого на перше Хранитель (ким би він не був і де б не мешкав) знайде на могилі гарбуза та свічку, він зможе врятувати покійника від загибелі, і навіть повернути до життя, хоч і робить це неохотно. «Вибору не має» - пояснювали старші, - «повинен, зобов’язаний, аж зубами скрегоче від злості, старий чорт»!

Том вирішив перевірити достовірність цієї розповіді. Вдень він почистив гарбуза від м’якоті, поклав всеедину свічку, а ввечері, замість того, щоб іти колядувати, прокрався на кладовище і залишив там дар. Це і був той секрет, що він його беріг від батьків, та сама таємниця, що не давала йому заснути. Тепер хлопчика мучило інше питання: як це відбуватиметься і звідки він знатиме, чи спрацювало?

Цікавість довго доймала малого, здавалося, минув не один рік з того моменту, як він ліг у ліжко і до того, як вийшов на вулицю, минаючи сплячих батьків. На щастя або ні, час ніколи не грає на чиємусь боці, він просто йде собі, не звертаючи уваги на бажання людей, тож роки перетворилися на декілька годин, одинадцяту ночі, якщо точніше, навіть не північ.