Читати книгу - "Цукерки або смерть, Crown Horror"

Безшумний дзвін пройшовся кладовищем. Він не видав ні єдиного звука, та підняв сильний порив вітру. Холодного, такого, що пробирав до кісток, від його сили Том згонувся у клубок та відчув себе нікчемною комахою, вага цього місця могла розчавити його будь-якої миті.

Кілька секунд нічого не відбувалося, а тоді на вході в одну мить з’явилася фіггура, тонка як соломина, та цілком реальна. Про таких кажуть «самі лише шкіра та кістки», власне кажучи, це і був скелет, обтягнутий шкірою, а пара безбарвних очей у очницях виглядала зайвою, здавалося, ще трохи і випадуть, волосся ледь ховало череп, шкіра, схожа на лист пергаменту, просвічувала через нього. Жінка була вдягнена у рвану сукню, колись білу та легку, наче павутиння, зараз вкриту важкістю пилу, схожу на брудні занавіски. Вона йшла, хрустячи усіма суставами, хитаючись, як лялька, яку невдало зібрали.

- Вечір добрий, Хранителю, ви мене кликали? – Спитала стара, голос був такий, наче хтось дряпав цвяхом дерево.

- Кликав. Для тебе є робота, Свічнице. – А ось його тембр був жвавішим, як у живої людини.

- Що ж ти спершу проженеш, а тоді запросиш? – Вела свою лінію карга, гордо звівши голову догори. – Минулого разу так мене побив, що ледь ноги унесла.

- Вороги ворогами, а робота роботою. Не маю я права чіпати твої гарбузи, а ти – забирати чужих рідних. – Намагаючись не виказувати досади, мовив той.

- І де ж він, або вона, де це щастя невглядне? – Облизнувши сухі губи (вони нагадували двох пиявок) пропищала кістлява, очі її бігали туди-сюди, кожне окремо від іншого, а тоді обидва зупинилися на могилі Джека. – Та мовчи ти, бачу, можеш йти, далі моя робота.

Пробуркотівши щось на старому діалекті, Одноокий зник, тим часом Свічниця прийнялася за роботу. Вона сіла біля хреста, як лікар біля ніг пацієнта, і махнула лівою рукою – тієї ж миті кудись пропала земля, оголивши тріснуту у кількох місцях труну. Домовина слухняно вилетіла і легла на дорогу, стара потерла руки з передчуттям, як дитина, що відкриває подарунок, а тоді підчепила кришку нігтем, і та злетіла.

Слідом карга узяла грабуза. Повертіла, придивилася, та і видряпала нігтями одне з тих облич, якими зазвичай прикрашали світильники. Своє творіння стара помістила на голову покійника, після чого знову підняла ліву руку і одним махом вирвала серце! У правій руці тим часом опинилася свічка, жінка дмухнула на неї, запаливши вогника, і поклала у дірку, після чого мертвяк став на ноги, як новенький.

За ті два місяці, що Джек пролежав у землі, він сильно змінився. Одяг вкрився дивними плямами а місцями продірявився, тут і там блищали білі кісточки, голова хиталася, як пушинка, руки та ноги ледь рухалися. Його обличчя Томмі не побачив – гарбуз сховав, воно і на краще, судячи з того, як бігали зомбі у фільмах жахів, нічого приємного у гнилій плоті не було.

— Матір-Свічниця, що накажеш?

— Йди до родини, мене ти розважиш.

Вони вклонилися одне одному, після чого та стара зникла, лишивши по собі лише клапті пилу, а Джек як ні в чому не бувало побіг геть з кладовища. Том ледь встигав слідувати за ним, тільки свічка на місці серц давала орієнтир у пітьмі. Друг намагався покликати хлопчиська, та той не відкликався, наче нічого довкола не було, тільки те місце, до якого біг гарбузоголовий.

Ним виявилося старе товсте дерево з північного боку кладовища. Покійник дістав з кишені ключ, повернув його десь у корі, тієї ж миті дерево розійшлося навпіл, відкриваючи невідомий до тих пір шлях. Томмі поспішив за другом, поки шлях не закрився. Разом вони бігли по полю високої трави, де місцями літали різнокольорові вогники, проскакали кочками у зеленому болоті, спустилися схилом, на якому співали пісні дивовижні птахи, наче і не було того жахіття, а друзі грали у свої звичні ігри.

Тільки от він не міг наздогнати другого, тот завжди бігав швидше. З часом вони добігли до великого-великого будинку, у вікнах якого завжди горіло світло, а з печі валив густий дим. Віддаля було чутно крики та пісні, свист і сміх. Гарбузоголовий підійшов до двері і товариш, відчуваючи неладне, сховався за порогом. Почувся стукіт, усе завмерло. Томмі порахував до трьох у голові і двері відчинилися.

На порозі стояла висока істота у зеленому одязі з такою самою головою, як придивитися, то можна було зрозуміти: то не одяг, а листя. Вони вкривали усе тіло, у тому числі серце і свічку. Її світло було непомітне у грудях, зате очі і рот сутності сяяли дуже яскраво.

- Нащо прийшов, хто такий?

- Джеком звуть, шукаю свій дім..

- Як любиш веселощі і танці до упаду, тут тобі будуть раді!

Високий впустив гостя, дім знову зашумів. Томмі не хотів би з ним розмовляти, тому проліз через вікно. На його подив у найяскравішому домі не було ні ліхтарів, не свічок. Що ж тоді горіло і світило на милі довкола? Гарбузи, сотні живих гарбузів! Швидкі й стрибучі як малі діти, вони носилися, кружляли, гралися.

Одні варили зілля у казані, інші кидали одне в одного вогонь, як сніжки, треті грали у стрибайки, четверті розчісували листя на голові, п’яті наспівували пісню, вони покликали до себе Джека, і той теж заспівав, не знаючи слів!

О, рідно Матір-Свічниця, стара дівиця,

Свічки виливала, під вікном весь рік

Без рідних лишилася, сама собі цариця,