Читати книгу - "Цукерки або смерть, Crown Horror"

Обличчя Рейвенвілю сильно змінилося. Не залишилося на вулицях дітей у різнокольорових масках, затихли крики та звуки дверних дзвоників. Стежки заповнили дорослі, вдягнені у поганенькі костюми, лише віддалено нагадуючи того чи іншого монстра. І хоча кожен  з них намагався бути особливим, насправді усі вони перетворилися на зомбі – хиталися, буркотіли, падали у кущі, ніхто навіть не помітив маленького хлопчика, що йшов повз них наче невидимка, занурений у власні спогади так само, як вони у свої думки.

Коли Тому було три роки, до них завітала мамина подруга. Осінь тоді була надзвичайно теплою, а яскраве листя до останнього трималося на деревах, тож Геловін видався барвистим та веселим, як на картинці. Вона сказала, що могла б узяти малюка з собою колядувати, бо у неї теж був маленький колядувальник.

Так Томмі познайомився з Джеком. Блакитні очі, схожі на вогники, чорне волосся, вічно лохмате, трохе кучеряве, і характер – наче маленька петарда вискочила з коробки феєрверків і тепер бесконтрольно носилася вулицями. Парочка майже одразу здружилася і побігла вперед, так що старші могли тільки у слід глядіти! За два роки діти пішли колядувати самостійно, навіть виграли конкурс за найбільшу здобич.

Кожен день з Джеком був веселим і проходив наче мить. Стільки усього нового вигадував, фантазер, а які трюки виробляв, забираючись на дерево! Після такого дня залишалося тільки повернутися до дому у подряпинах та синцях, забруднивши нові штані, а потім дружньо побігти у кущі від батька, що йшов на заднє подвір’я виривати кропиву чи ломати прутяру. Товарищі з нетерпінням чекали на школу, бо там було стільки нових можливостей для пригод.

Але Джек не дочекався. Цим літом хлопчика звалила якась хвороба. Нехай інші діти любили хворіти, валятися у ліжку і нічого не робити тиждень, для запального любителя несподіванок таке лікування було тортурою, більш того хвороба якось неправильно діяла на майбутнього школяра, наче його радість та сміх розізлили її.

Блакитні очі перетворилися на брудно-сірі, їх закривав відрослий чуб. Джек лежав у ліжку два місяці, не перестаючи кашляти і хапатися за горло. Старші не пускали друга, тому хлопчаки спілкувалися через вікно. Кожного вечора Том розповідав йому, як вони весело поколядують, а повертаючись додому мав намір віднести товаришу пирога, але завжди про те забував.

Наприкінці літа вікно на другому поверсі зачинилося, більше нікого не пускали. За три дні батьки відвели сина на кладовище – його перший візит до бібліотеки. Там Томмі побачив друга, такого ж веселого та життєрадісного як завжди, нажаль, тільки на фотографії. Тепер і він став чимось із казки, чого не могло існувати, не було можливості поговорити, ні навіть передати привіт.

І ось Томмі повернувся сюди, та нічого не змінилося. Гарбуз усе так само лежав на горбику землі, фотографія на хресті всміхалася, не кажучи ні слова.

Наближалася північ, ліхтарі на вулиці вимикалися. Один за одним вони згасали, забираючи з собою частинку світла, фотографія ставала усе темнішою, а день останньої розмови з Джеком – усе далі. Старші казали, усі так живуть, рано чи пізно кожен перетвориться на спогад, ось чому для гостя кладовища було так важливо переконатися, що є правда – легенда підлітків, чи слова батьків.

Треба було чекати, а раптом хтось прийде? А що тоді, бо ж легенда забороняла дивитися на магію? Том вирішив сховатися. Він пробіг три ряди і опинився біля великого – єдиного не могильного – каменю, за яким і сховався. Кілька разів по ньому пробігало щось м’яке, чи то сороконіжка, чи то павук. Раніше хлопчик міг би сховати їх до коробочки, аби закинути комусь у портфель, та у той час уся увага була зосереджена на помаранчевій плямі.

Ставало усе темніше. Скоро літери та портрети стерлися, перетворившись на силуети, а тоді і вони почали зливатися з повітрям, утворюючи темне полотно. З кожною хвилиною у диво вірилося усе менше, і голову заповнювали інші думки. Найголовніше: «як тепер повернутися до дому»?

Раптом темряву осяяло світло. Біла пляма швидко змінювалася, приймаючи форму. Довгі, випрасувані штані, сорочка з мереживом, піджак, у кишені якого сяяв золотий годинник (на відміну від решти костюму справжній, але такий само завмерлий, як життя господаря). Залишалося тільки обличчя, і воно прийняло точнісінько таку подобу як і те, що красувалося на фотографії.

Лиса голова, тонка смужка губ, великий ніс, та найголовніше – бинти. Вони як полотно вкривали очі, і у них ледь можна було помітити тонку щілину з лівого боку, де сяяло щось, схоже на зіницю. Навіть у білосніжному сяйві пов’язка віддавала червоно-чорними тонами. «Так виглядає кров, що давно засохла» - подумалося спостерігачеві.

Привид подивився на годинник, а тоді почав ходити рядами, з таким поважним виглядом, наче був королем. Виходить, легенди не брехали – Одноокий справді був господарем, тільки вже не маєтка, а цілого кладовища!

Душі один за одним вискакували з могил, так швидко, що навіть не встигали прийняти форми. Вони підлітали до нього, щось шепотіли. Хранитель кивав, чи мотав головую, в залежності від відповіді світляки поверталися під землю або вилітали через огорожу прямісінько у місто. Мабуть, сьогодні багато хто викликав потойбічне, та відкликалися далеко не всі.

Нарешті погляд напівпрозорого силуету зупинився на свіжій могилі, а тоді ковзнув на гарбуза. Він тяжко зітхнув (при тому, що до цього зовсім не дихав), подивився у бік воріт, очевидно очікуючи, що хтось забіжить та вкраде підношення, а тоді потягнувся у ліву кишеню, звідки дістав дзвіночок, так само справжній, як і годинник.