Читати книгу - "Цукерки або смерть, Crown Horror"

Свічі з воску – то єдині діти твої.

І сказала раптом, як твій час настав:

Почекай ще трохи, Смерть, не піду сама!

Так пройшли роки, і пройшли віки у мить,

Ти розсипалась на порох, похилилася від них,

А дітей ведеш під руку, так само неживих

Ми ж твоя радість, ми ж твої діти,

Врятовані від Сметі на шляху лишились

Хату ми звели собі,все ут вічно у вогні,

Грядки засадили, пісні-танці завели!

Тут так весело, нема часу на сон,

Ми не хочемо вже бачити сирої землі!

Після пісень Джека покликали стрибати. Том засмутився. Ти диви, як швдко забув старий товариш про їхню дружбу, як легко грався з цими дивними істотами, а він мав сидіти за шторкою та мовчати. Щось всередіні казало «тихіше, аби тебе ніхто не почув»

Грабузи і надалі грали у свої ігри, ніхто не кликав їх спати, навіть годиника у домі не було! Грали так весело, що підлога тряслася, мабуть, так само чарівна, якщо витримувала таку біганину від світанку до заходу сонця.

Потім покликали новенького їсти. І хоча Томмі повечеряв, дивлячись на стіл знову зголоднів. Які супи, які каші? Цукерки, жувальні гумки, льодяники та лакриці – усе те, що діти такою тяжкою працею збирали тут лежало, і з’являлося знову, варто було тільки узяти. А як вони їли – без ложок чи виделок, кидаючи солодощі одне в одного, примовляючи веселі тости.

Перелякатися тобі до самих кісточок!

Вмерти зі сміху!

Завити так, аби на місяці почули!

Тобі ж стрибнути так високо, щоб кажани заздрили!

Усіх нещасть на Канун!

Усіх переляків на Геловін!

Усього найгіршого нашому улюбленому святу!

А як поїли хотіли продовжити гру, стати у піраміду та спалахнути, тільки не усі тут вміли горіти. Помітивши це, гарбузоголові закричали в один голос:

- На вічний вогонь новенького!

Й повалили на вулицю. Там, серед лабіринту листя та ягід усіх кольорів з розмірами була велика галявина, де без перестану горіло полум’я з гілок великого дерева Вогняних Гарбузів. Полум’я було велитенським, як доросла людина, іноді переливалося різними кольорами, наче хтось туди кидав мідні проводи або порошок якийсь. Мешканці будинку стали колом, Джека виштовхнули вперед, а тоді знову усі разом:

- Стрибай!

І під загальний крик він стрибнув. Тієї ж миті полем рознісся запах смаленої плоті, згорів одяг, сгоріло і тіло – усе до самих кісток, а тоді з голови почали рости зелені стеблини. Закрили собою і свічку, і руки з ногами, і тулуб, перетворивши Джека на такого самого гарбузоголового, запаливши вогонь всередині.

Тут вже Томмі не витримав. Стрибайки, цукерки, тепер ще й через вогнище стрибати. Та що він собі надумав, цей товариш, так без нього веселитися?! Вискочивши з вікна, хлопчина закричав:

- Ну ти і дурень, Джекі, я тебе за друга вважав, а ти…

Договорити хлопчик не встиг. Усі погляди втупилися у нього. Сотні гарбузів, всередині яких лишилися тільки зотлілі черепи та магічне полум’я, сотні душ, що не дійшли до того світу, сотні істот, які вогню не боялися.

- Це що за дивина? – Спитала дівчинка-гарбузик зростом з пупса.

- Він що, хворий? – Пітримав гарбузоголовий трохи вищий за неї.

- Ви тільки но погляньте, а де ж його гарбуз? Що за дивна річ на кістках, і що це так гучно стучить у грудях, там що, паразит якийсь сидить? – Питали інші, оточуючи гостя.

- То давайте його вилікуємо! – Запропонувала одна, і решта підхопила.

- Зідрати шкіру!

- Закопати на грядці!

- Подарувати нову голову!

- На багаття його, точно, на багаття!

Мешканці дому схопили незнайомця за руки та ноги і потягли у різні сторони, не могли вирішити, хто і що повинен зробити. Як раптом згадали, що до кінця Геловіну залишилося небагато часу, тож вирішили посадити до клітки і розібратися як повернуться. Зробивши як задумав, натовп понісся до воріт, а Джек підійшов до Томмі, дістав свого ключа та відчинив клітку.

- Сам ти, Томе, дурень, поліз куди не треба. Я ж з ними і так і сяк розважався, аби ти зміг піти, нащо було так довго сидіти?

- Вони не твої друзі, не з ними ти цукерки збирав! – Заливаючись сльозами відповів товариш. – Виміняв мене на якісь буряки!

- А як ти хотів? – Здивувався Джек. – Сам мене відав Свічниці, ще й жалієься.

- Я лише хотів, аби ти не був мертвим, щоб усе було як раніше.

- Тепер не мертвий, задоволений? А як раніше вже не буде: люди по той бік нас не бачать, ми їх теж, тож не місце нам серед них… Чи ти хочеш тут залишитися?

Томі помовчав. Друг витягнув його з клітки та віддав ключа, разом вони пробіглися по схилу, болотам та полям, а як вийшли за ворота розійшлися. Гарбузи бігали містом, несли капості, підіймали вітри та стучали по вікнах, гоняли листя і завивали. Люди вже своє відгуляли, більшість спало, у них свій світ і свої закони.