Читати книгу - "Талановиті, Рита Бергер"

«Магічний Всесвіт, одинадцять країн,

Будувалися знову на місці руїн,

З зірок на камені летіли вогні,

Талановиті перемогли у Тіньовій війні»,

— Ренеська збірка спогадів. Видання Королеви Бріанни.

Згідно з західною міфологією, колись всю землю заселяли дракони. Своїм вогнем вони підтримували серце землі й інших живих істот, охороняючи їх від холоду. Однак з роками ця робота виснажувала. Отож, дракони запалили одну з зірок, найяскравішу на небі. Так з'явилося уністусте ваглус — гаряче сонце, яке вперше засяяло над землями сучасного Енстону.

Драконів давно не існує. А уністусте ваглус, сильніше кожного дня, продовжує обігрівати землі. Після найхолодніших зимових ночей воно розфарбовує небо у фіолетовий колір. Щорічно тисячі туристів приїжджають до Енстону взимку, аби побачити магічне явище власними очима.

Флоріан дочитує розділ до кінця. Сторінки стародавньої збірки енстонських міфів шелестять у нього під пальцями, слова застигають на язиці. Він розглядає малюнок кілька секунд — відтінки фіолетового, які розповсюджуються від червоногарячого сонця на західні землі.

— Колись ми були в Енстоні, — згадує Келла, гортаючи журнал. — Пам'ятаєш, Рене? Це було кілька років тому. Звичайно, це не було взимку, але туристів на подив було достатньо й для весняного періоду.

— Як інакше? — відзивається Рен, проходячи повз. Він зазирає до розгорнутої на колінах Флоріана книги. — В Енстоні весна — час ярмарок та фестивалів. Повір мені, Флоріане, сонце там нічим не краще нашого. Так, якщо придивитися, може, — може! — кілька відтінків фіолетового вранці помітиш, однак на більше не чекай. Ось цього, — парубок тицяє пальцем в яскравий фіолетовий. — Ти там не побачиш.

Рен тихо зойкає — Келла б'є його згорнутим журналом по руці.

— Не слухай його, Флоріане. Рен перебільшує. Там дуже красиво.

— Я не перебільшую, я кажу правду. І от що я вам ще скажу…

— Що ж, ми не хочемо це слухати.

— Одного дня я хотів би побачити це власними очима, — втручається Флоріан, перегортаючи сторінки далі. Золоті зеленоокі дракони суворо дивляться на нього.

Рен піднімає зі стола записник та крутить його в руках кілька секунд.

— Ми можемо це влаштувати одного дня, — говорить він міркуючи. — Що думаєш, Келло?

— Нас ніхто не відпустить, — заперечує дівчина.

— Ніхто про це не дізнається.

— Пошуковий відділ одразу побачить, що ми перетнули кордон.

— Змушує замислитися, наскільки далеко насправді можуть зайти ваші керівники, — бурмоче Флоріан.

Келла фиркає й піднімається з крісла.

— Твої теж, — нагадує вона й звертається до Рена. — Я думаю, ми можемо це влаштувати.

— Казав тобі, Келло!

— Це буде складно, але цілком можливо. Стронер якось вдавалося дістатися аж до Бендону.

Рен трохи роздратовано пхикає, згадуючи це, і Келла продовжує:

— Мушу додати, це їй вдалося тільки один раз.

— Тоді нам варто буде добре запам'ятати цю мандрівку.

— Я вважаю, нам потрібно добре запам'ятати час, — зазначає Флоріан.

На драконів падають білі промені світла. Він лагідно торкається них — маленьких сонячних зайчиків, які стрибнули до невеликого кафе на розі вулиці, точно навпроти будинку деяких Софі та Томаша Парксів. Вони, як провідники бешкетування, несуться по стінах та стелі вперед, ледь не збиваючи бривійців, які завітали випити чашку чаю цим прохолодним осіннім днем. Вітер за вікном сповільнюється, а вулиця порожніє та застигає.

Він звертається до свого годинника. Стрілки на мить зупиняються і мчаться далі.

— Одинадцята година та шістнадцять хвилин.

Келла та Рен опускають голови до своїх годинників.

— Раніше, ніж я очікував, — Рен ховає нотатник до кишені свого пальто й поспіхом застібає ґудзики. — Ну ж бо, панство, я очікую від вас трохи більше енергії.

Вони втрьох кидають кілька монет на стіл — більше за потрібне, — і зриваються з місця. Рен нехтує всіма існуючими правилами безпеки, пробираючись на інший бік вулиці. Автомобілі на них гудять, хоча й неохоче — точно навколишній світ також відчув зміну.

Зміна відбулася. Велика. Грандіозна. Неймовірна. Крапля дощу впала на замерзлу землю, нові пориви вітра, сильніші за попередні, розгорнули вітряки на червоних дахах в інший бік. Десь скрикнули ворони — здавалося, що шелест їхніх крил, з яким вони зірвалися у небо, лунає за спиною.

Флоріан наздоганяє обох біля воріт.

— Що відбувається?

— Поняття не маю, — відмахується Рен, наближаючись до паркану. Пошарпана поштова скринька скрипить, коли Рен проводить пальцями по табличці з іменами. — Хіба щось відбувається?

— Ми у Кваршаті, — Келла підставляла обличчя під дощові краплі. Перша блискавка освітлює весь Кваршат. — Для Кваршату така зміна погоди цілком нормальна. Це тільки у нашому Кроневі-столиці сонечко сяє майже постійно.