Читати книгу - "Сфера довіри, Катя Орлова"

                                                           СФЕРА ДОВІРИ

Зореліт мчав крізь гіперпростір. За оглядовим ілюмінатором простягалася гіпертонель — нескінченний вир блакитнуватих і білих спалахів, ніби сам космос збунтувався, виблискуючи нестримною енергією. Здавалося, корабель летить уздовж величезної стіни з енергії, яка оживає з кожним новим сплеском світла — водночас зачаровуючи й лякаючи.

Рієль не відводила погляду від цього видовища. Сині спалахи й мерехтливе світло діяли майже магічно — мов нескінченний водоспад. Вона чудово розуміла, що це просто енергія, яка розриває простір навколо, але кожного разу здавалося, що вона заглядає в незвідану безодню. У цьому було щось заспокійливе, як у спогляданні течії води або зоряного неба — тільки ще величніше.

До неї підійшов Алекс і зупинився поруч. Побачивши, куди вона дивиться, він зняв зі своєї голови старомодні навушники — певно, ще з минулого століття — під’єднані до такого ж старого плеєра з магнітною стрічкою.

— Старий ще тримається, — мовив Алекс, легенько постукавши по корпусу плеєра. — Дивина, але, боюся, він переживе навіть цей зореліт.

Рієль ледь усміхнулася, не відриваючи погляду від ілюмінатора. Алекс заховав навушники до кишені й почав розглядати гіпертонель разом із нею.

— Розумію. Це теж мене зачаровує, — зауважив він, проводжаючи поглядом спалахи світла. — Ніколи не набридає. Немов... витвір природи, створений руками машин.

Вони мовчки споглядали гру світлових потоків і різнокольорових блисків, схожих на бурю, замкнену в нескінченному тунелі.

— Що зі Сферою? — тихо спитала Рієль, нарешті відводячи очі від вікна.

— Точно не знаю. Вчені забрали її до лабораторії й зачинились там, — відповів Алекс уже більш серйозно. — Кажуть, вона зовсім неактивна. Жодної енергії. Пам’ятаєш, як раніше пульсували візерунки? Тепер усе згасло, ніби померло.

Рієль насупилась, обдумуючи його слова. Алекс продовжив:

— Дехто з наших не вірить, що щось таке могутнє може отак просто «вимкнутись». Але ми з тобою бачили, що відбулося на поверхні. Це було… щось неймовірне.

— Бачили, — підтвердила Рієль. — Якби ж то зрозуміти, з чим ми зіткнулися. Той силовий щит... він же був неймовірної сили. Ти сам бачив, як він відбив ракету?

— Бачив, — Алекс почухав потилицю, насупившись. — І скажу тобі, нічого подібного я не зустрічав, хоч і добре тямлю в радіозв’язку, силових полях, маскувальних системах. Порівняно з цим полем, усе наше — як мильна бульбашка поруч із бронешоломом. Можу лише уявити, як роттеанці були шоковані.

Рієль знову поглянула у вікно, за яким усе так само миготіло гіперпростір’я — ніби саме воно відображало слова Алекса у холодному, чужому сяйві.

І тут на браслетах у обох замиготіли екрани — надійшов терміновий виклик. Пролунав короткий сигнал тривоги.

— Ходімо, дізнаємось, що там, — зітхнула Рієль і повернулася до виходу. Алекс кивнув, і вони разом рушили в бік кают-компанії

Кают-компанія виявилася просторою, з приглушеним освітленням, яке мерехтіло на металевих стінах. У центрі стояв довгий стіл, перед яким височіла трибуна з проектором. Над нею — велика картина, що зображала давню космічну битву — реліквія, яка нагадувала всім: їхня місія — лише частина безкінечної історії боротьби за зорі. Ряди крісел поступово заповнювались, і в повітрі віяло напругою.

У цьому великому залі вже зібралася вся команда, а також кілька лікарів, науковців і вільних від вахти членів екіпажу зорельота. Присутній був і сам капітан судна. Рієль з Алексом зайняли місця в очікуванні, дивлячись на велику старовинну картину, що прикрашала дальню стіну. Перед нею — стіл і трибуна. До трибуни вийшов командир Мітчел і увімкнув проектор. У повітрі з’явилися зображення поля бою навколо зруйнованого аванпосту: обвуглені споруди, хаотичне сміття, уламки.

— Як ви знаєте, ми були направлені на планету Т-45 з метою рятувальної операції. З невідомих мені причин командування не повідомило нас про завдання попередньої місії, посилаючись на секретність. Із всього персоналу бази живим виявився лише один — доктор фізико-математичних наук Джонн Коллінз, 42 роки.

На екрані з’явилися фотографії вченого в білому халаті. Втомлений, але живий погляд чоловіка виказував у ньому проникливість і гострий розум.

— Доктор Коллінз перебував у підземному аварійному науковому бункері, який дивом не був знищений. За словами медиків, його стан стабільний, він виживе, хоча здоров’я вже не повернеться до попереднього рівня. Наразі він у медичній комі, проходить інтенсивний курс антирадіаційного лікування й загальнозміцнюючої терапії. Все інше ви бачили самі — нам двічі пощастило вижити. Через три дні ми прибудемо додому й зв’яжемося з командуванням для подальших інструкцій.

Завершивши коротку доповідь, командир Мітчел відступив убік, звільняючи місце біля трибуни невисокому науковцю середнього віку з зосередженим, але схвильованим виразом обличчя. Той коротко кивнув присутнім і заговорив:

— Ми провели повний комплекс досліджень Сфери, використовуючи всі доступні нам технології, — почав він рівним тоном, хоча в голосі відчувалося легке тремтіння хвилювання. — Вона повністю інертна. Не реагує ані на радіацію, ані на температурні коливання, ані на фізичний контакт. Абсолютна тиша. Ми намагалися вивчити її структуру, але матеріал не піддається ані руйнуванню, ані тоншому аналізу. Поверхня Сфери абсолютно однорідна на молекулярному рівні.