Читати книгу - "Ельф знахарці не товариш. Або квест з сюрпризом, Джуні Салем"

Глава 5

Страшно не хочеться виринати із глибокого солодкого сну, але вуха ріже чийсь обурений голос.

- Що означає машини там немає? А куди вона могла подітися, випарувалася?

Насилу розплющую очі, прислухаючись до лайки друзів. Лежати біля теплої пічки, укутавшись із головою, так приємно, що не хочеться висовувати носа. Стоп! Зникла машина? Я вибираюся з ельфійського спальника і виглядаю у відчинені двері. Костя напівголосно сипле лайками на адресу погоди та людей з «топографічним кретинізмом». Це він про Антона, який втратив наш позашляховик між трьох сосен. Насправді заблукати тут нереально – через ліс йде лише одна дорога і вона максимум за п'ять хвилин ходу від бази.

- Що трапилося?

Мені доводиться мружитися. Вночі сніг закінчився та з вікна б'є яскраве сонячне світло. Судячи з усього проспала я мало не до полудня. У будинку немає нікого крім Кості та застиглого у дверях «білого мага».

- Запитай у Тохи! Я намагався зв'язатися з нашими, але зв'язку немає, а цей... закрий вуха, Катя! – здоровань явно хоче вжити міцне слівце і безнадійно махає у бік Антона.

- Хочеш, перевір сам! – чути голос із сіней.

- Звичайно перевірю! – Костян засовує руку в рукав куртки і на ходу продивляється вміст кишень.

- Я піду з вами...

У хаті нікого немає, а мені чомусь не хочеться залишатися тут на самоті. Не могла ж машина і справді зникнути, хоча в цьому дивному місці й не таке трапляється.

Через п'ять хвилин ми вибираємося з будиночка, щоб здійснити свій короткий рейд. Погода стоїть казкова – пухнастий сніг, невеликий морозець, прозоре повітря та тиша! Тут би відпочивати та розважатися на повну! Повертаю голову і помічаю, що наша солодка парочка начебто прочитала мої думки. Марк з Лолою, напевно, встали раніше і вирішили прокачати свою зброю, а заразом вжитися в роль. А може у них свої «рольові ігри», дуже спокусливий костюм у Лав Мерехтливої зірки. Високі чоботи з гострими носками і стрункі ноги в легінсах, які наполовину приховує розшитий сріблястий плащ. На голові – глибокий каптур з хутряною облямівкою. Бракує тільки ельфійських вушок, але з ними, я чула, велика метушня, видно Лола і так вжилася у свій образ.

У Марка з-за пояса виглядають два короткі клинки, а в руках новий лук – копія того, що носив Леголас. Точно знаю, що наш красень витратив багато часу і грошей на те, щоб скопіювати всі деталі, включаючи золотисті листочки і форму наконечників стріл. Згадую, як у машині вони з Костяном довго про це сперечалися і мені навіть цікаво оцінити на що здатна зброя «ельфів».

- Ви далеко? – Лола на ходу натягує рукавички.

- Хочу подивитися в якому стані машина. І треба спробувати додзвонитися до наших, – Костя прискорює крок і все братство тягнеться за ним.

Лоліта у своїх ельфійських чоботях запросто тупотить по кучугурах, а в мене вже повні черевики снігу і я починаю шкодувати, що не залишилася вдома.

- До речі, куди ти вчора поділася? – раптом питає Антон. – Ми грали в карти, а потім виявилося, що тебе немає і Андрюхи теж. Ходила до нього у гості?

У нього на обличчі задоволена усмішка, так і хочеться тріснути!

- Не мели дурниць, – мої щоки починають червоніти при спогаді про вчорашню любовну пригоду. – Ти взагалі бачив, щоб у нього тут був свій дім? На мою думку, він тут не живе.

Усі переглядаються. Адже правда, крім нашого інші будинки в занедбаному стані, не стане ж господар спати на дереві?

- То може це він викрав джип? – Костян приростає до снігу.

- Точно, полагодив за допомогою магії, – будує версію Лола. – Якщо мені не зраджує пам'ять ми конкретно пом'ялися, і ти не зміг завестися, хіба ні? І взагалі, ми, на мою думку, йдемо не туди!

Тепер і я це помітила – на снігу видно наші ж сліди, ось чому Тоха не знайшов машину!  Якби лісом блукала я одна, тоді зрозуміло. У мене з орієнтацією в дикій місцевості дуже сумно, але тут такі монстри, як Костя з Антоном, я сто разів ходила з ним по гриби і ми ніколи не губилися. «Купол знімуть лише завтра» - згадую слова нашого ельфа і мимоволі починаю підозрювати, що звідси ми так просто не виберемося.

- Може простіше зателефонувати? – пропонує Марк. – Скажемо, де нас шукати, а там і до бази два кроки.

- Я вже пробував. Абонент поза зоною дії! – Костян бродить по галявині, вишукуючи точку, де можна зловити сигнал. – Треба вийти на дорогу.

- А хтось пропонував для цього залізти на дерево. Давай, покажи, як це робити, ти ж профі! – єхидничає Лола.

Дивно, але сама ідея і справді не така вже дурна, тільки з вагою нашого вікінга треба шукати щось надійніше за тутешні молоді сосни. Я оглядаюсь і швидко знаходжу те, що треба. Одне з дерев із покрученими, низькими гілками стоїть особняком. Здалеку воно нагадує застиглого в дивній позі дядька з головою, густо засипаною снігом, а може Ента, чи це в мене розігралася фантазія...

- Давай я! Тільки скажи номер...

Пробираюся незайманим снігом і хапаюся за нижню гілку. Давно я не лазила по деревах, сподіваюся не втратила минулий досвід. Востаннє це було, здається, років в одинадцять і хлопці, щоб нас викурити розпалили прямо під тополею багаття. Довелося стрибати, а на мені були нові кросівки сестри...

Я обережно ставлю ногу на наступну гілку, підтягуюсь і хапаюся за міцний на вигляд сучок. На верхівку забиратися немає сенсу, тому дістаю телефон і починаю свої маневри. Толку ніякого, якщо не брати до уваги оберемок снігу, який несподівано падає зверху і засипає мене з головою. Не встигаю я видихнути, відчуваючи, як за пазухою тануть крижинки, як лунає зовсім дикий, огидний крик. З гілок, що недавно ховалися під шаром снігу, зривається пара дуже дивних птахів і проносилася перед очима. 

Обидві досить великі, брудно-сірого кольору та щось у них є ненормальне. Притискаюся спиною до стовбура, намагаюся утримати рівновагу і одночасно не випустити з уваги дивних створінь.

Якщо це хижаки, то дуже зухвалі. Ми своїм приходом розбудили їх, або вторглися на чужу територію, і тепер вони атакують тих, хто стоїть унизу. Костян встигає закрити обличчя рукавом куртки, але Антону пощастило менше. Птах розкриває крила, а вони виявляються величезними, і починає хльостати ними супротивника, одночасно виставляючи перед собою кігтисті лапи. Обидва створіння то піднімаються вгору, то падають каменем униз, намагаючись вчепитися в обличчя людям і видряпати очі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍