Читати книгу - "Агент Купідон, або Несподіване кохання Саші, Alina Pero"

Розділ 10

— Ну що, ти вже відчуваєш себе гуру романтичних стратегій? — Кирило стоїть навпроти мене, схрестивши руки на грудях і з підозрілим виразом обличчя.

— Точно ні, — бурмочу я, граючись кришечкою від кави.

Ми сидимо в кав’ярні після моєї зміни, і я ще не до кінця відійшла від подій сьогоднішнього дня. Усе пройшло… добре? Мабуть. Ярослав був милим, цікавився книгами, багато жартував. Ми говорили, і це не було надто напружено. Але…

— Щось не так? — Кирило нахиляє голову набік, спостерігаючи за мною.

— Та ні, — швидко кажу, ховаючи обличчя за чашкою.

Та все ж Кирило знає мене вже достатньо добре, щоб не купитися на таку відповідь. Він примружується, ніби бачить мене наскрізь.

— Ти виглядаєш не надто враженою. Що, не так собі «побачення мрії»?

— Це не було побачення, — обурено кажу, відчуваючи, як щоки починають горіти.

— Але ти ж цього хотіла? Ярослав, книжки, милі розмови, легкий флірт… — Він робить паузу і додає з єхидною посмішкою: — Чи, може, не такий вже й «книжковий принц»?

Я закочую очі.

— Не смішно.

— Ну добре, — він відкидається на спинку стільця. — Що далі?

— Що?

— Ну, ти ж не зупинишся на цьому? Чи вже все — місія виконана?

Я задумуюсь.

Ярослав мені подобається. Він дійсно чудовий. Але чомусь, коли я згадую нашу зустріч, у мене не виникає тої ейфорії, яку я собі уявляла. Мені було добре, але… чогось бракувало.

Кирило, наче відчуваючи мої сумніви, нахиляється ближче.

— Думаю, ти готова до наступного рівня.

— Наступного рівня? — перепитую з підозрою.

— Так. Ти вже навчилася спілкуватися з ним, тепер треба зробити так, щоб він сам захотів тебе шукати.

— Тобто?

— Інтрига, Сашо. Легка недосяжність. Хлопці люблять виклики. Якщо ти постійно будеш доступною, він швидко втратить інтерес.

Я хмурюсь.

— Але… хіба це не маніпуляція?

Кирило сміється.

— Ні, це баланс. Подумай, тобі подобаються книги, де все передбачувано з першої сторінки?

— Ні, — автоматично відповідаю.

— От і в житті так само. Якщо все надто просто, стає нецікаво. Ти маєш навчитися тримати інтригу. Наприклад, не завжди одразу відповідати на повідомлення.

— Це жорстоко, — бурмочу, хоча в душі трохи погоджуюсь.

— Це працює, — підморгує він.

Я дивлюсь на Кирила. Його очі сяють азартом, ніби це не моє особисте життя, а його улюблена стратегічна гра. Але найгірше, що я починаю розуміти: він правий.

— Гаразд, — видихаю. — Спробуємо.

Але щойно ці слова злітають з моїх губ, я ловлю себе на думці, що замість того, щоб думати про Ярослава… я чомусь більше думаю про Кирила.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍