Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

Стефанія підвелася з-за столу і вийшла, щоб зателефонувати доньці. Чоловіки залишилися самі у незручній тиші, що протривала хвилину чи дві. Тож Ян не очікував раптом почути від Володимира запитання про себе:

— Як тобі прийшла на думку ідея попросити слова до пісні в моєї дружини?

— Хлопець з мого гурту підкинув ідею. Кілька пісень на слова Стефанії стали хітами, тож нас це зацікавило.

Володимир закивав головою. В його задуманому жесті не було пишання дружиною, радше просто згода з почутим. Але те, що він промовив, знову здивувало:

— Це добре, що ти звернувся до неї... Знаєш, у Стефи дивовижне вміння бачити людей кращими, ніж вони є. І потім ці люди справді стають кращими. Вона неймовірна жінка. Використай з користю можливість попрацювати з нею, ти багато зможеш у неї навчитися. Люди творчих професій повинні вчитися одне в одного!

— Вона ще не погодилась.

— Тоді побажаю тобі успіху!

Володимир підвівся, показуючи тим, що завершена і вечеря, і розмова.

— Дякую, було дуже смачно, — подякував Ян, коли повернулася Стефанія і пішла проводжати його до дверей. Більше чекати й вмовляти не було нагоди, залишилося тільки запитати: — То ви подумали? Дасте свій вірш?

Вона поклала руку на дверну ручку, підняла очі на Яна й млосно повільно повела головою з боку в бік.

— Я сказала тобі одразу: я не маю нічого для рок-гурту. Гарного тобі вечора. І вітаю з Днем народження.

Розчарування? Відчай? Відчуття вселенської несправедливості?

Ян не міг сказати, що саме відчув від її слів. Після музики, після розмови і спільної вечері в ньому майже поселилася певність: вона допоможе. Аж тут різко виявилося, що інтуїція в нього нікудишня.

— Дякую. До побачення, — відповів він, задерши підборіддя.

Навіть не підозрював, яким колючим і ображеним зараз виглядав. Стефанії від того його погляду стало трохи смішно, а трохи журно.

Вона зачинила за його спиною двері і повернулася у вітальню, де Володимир щось шукав у своєму портфелі.

— Цей Ян… Він не схожий на рокера, — зауважив він.

Стефанія стенула плечима, глянула на ту саму темну шибку, за якою годину тому побачила Яна.

— От і я так думаю. Може, тому в нього нічого не виходить з роком… Але він грав на твоєму піаніно, гарно грав.

— Справді? Тоді ти могла б дати йому свій вірш. У тебе є чудова лірика, яку ти не друкуєш і нікому не показуєш. Ти сама казала, що ті вірші більше годяться для пісень... Хіба б не було чудово використати їх як тексти, дати комусь як цей хлопець?!

— Мені вистачило тих трьох разів. Досі незручно, що мої вірші співають з кожного динаміка... Та й ти знаєш, я занадто люблю контролювати процес, щоб просто дати незнайомцю вірш і не думати, що він там напише. — Вона зітхнула. 

— То контролюй! — Володимир випростався. Тримаючи під пахвою кілька тек, підійшов до неї. — Ти відмовилась від двох своїх курсів, матимеш більше часу… Можеш навіть за його продюсування взятися, як тобі таке? У тебе вийшло б. Ти підняла видавництво з дна!

— То література, а то музика.

Він відмахнувся. Оминаючи її й прямуючи до сходів, докинув: 

— Хочеш правду? Ти тремтиш над кожним віршиком так, наче він неоціненний. Але ж ти завжди можеш написати ще!.. Дай хлопцеві один чи два, ти однаково нічого не втратиш.

На мить вона заплющила очі і закусила нижню губу, щоб не визвіритись на цю його “правду”. Дочекалася, що кроки чоловіка позаду стихнуть, а тоді знову глянула на шибку. Перевела погляд на піаніно. Згадала музику січня.

І зовсім не думала над тим, що робить далі. Просто в одну мить ось вона стоїть біля свого рюкзака і витягує звідти нотатник, в іншу — накидає на плечі пальто в передпокої. А ось вже вистрибує на вулицю і гукає:

— Яне!

Він відійшов на метрів тридцять і зупинився під черговим ліхтарем. Якраз запалив цигарку, коли почув позаду своє ім’я. Озирнувся.

Стефанія летіла до нього, тримаючи щось в руці. Поли її пальта розліталися, а волосся під мрякою навпаки важчало, осідало на плечі важким покровом.

Наближаючись, вона дивилася на його цигарку: як тільки здатна горіти в таку сльоту? Зупинилася за крок до Яна, під тим самим ліхтарем, забираючи трохи його світла на себе.

— Невже ви передумали? — прозвучало його охриплим голосом з надією і недовірою.

— Погаси цигарку і сховай нотатник під курткою, щоб не намок. — Стефанія простягнула йому свій записник і, тільки дочекавшись мовчазного виконання прохання, продовжила: — Там мої вірші, ніде не опубліковані. Їх не читав ніхто, навіть мій чоловік. Ти будеш першим.

— Чому? — випалив він здивовано.

Вона стенула плечима, трохи роздратовано фиркнула:

— Вважай, маю сьогодні настрій зробити дурість, про яку пошкодую. Обери якийсь вірш і напиши до нього музику. Маєш тиждень. Якщо мені сподобається, я допоможу тобі. Не тільки віршами допоможу.

Він розтулив рота. Не моргав, спостерігаючи, як мряка осідає на її волосся і робить його геть мокрим. Дивився на насуплені брови цієї незрозумілої жінки і міцно стулені губи. Не одразу здогадався відповісти:

— Дякую. Я… дякую. Завтра ж візьмемося за це з хлопцями.

— Ні. — Стефанія мотнула головою. — Жодних хлопців. Тільки ти. І дай свій номер телефону.