Читати книгу - "Шлях відкривається сам, Ilona Kast"

Розділ 8: Чилі — між вулканами, дикими просторами та музикою

Перехід до Чилі був зовсім не зручним. Ми мусили перейти кордон пішки біля Лос-Антіґуос — п’ять кілометрів із повними рюкзаками за спиною, назустріч вітрам Патагонії.

— Якщо вже так починається, — задихаючись сказала я до Поліни, — то далі може бути тільки краще.

І дійсно — стало краще.

Перед нами розгорнулася краєвидами як зі сну: засніжені гори, бірюзові озера, безмежні простори й та глибока тиша, яку знають лише місця, де майже не живе людей.

Наше перше волонтерство було на озері Ґенераль Каррера — з аргентинського боку воно зветься Буенос-Айрес. Дві назви для одного й того ж озера. Дві країни, два світи.

Та хоч місце й було надзвичайно гарним — з людьми я не змогла зігрітися. Вони були відсторонені, замкнені. Не вистачало тієї аргентинської відкритості, до якої я вже встигла звикнути.

Через чотири дні ми рушили далі. Вітер вів нас уперед.

Ми відвідали знамениті мармурові печери — синювате каміння, що утворює арки посеред озера, яке світиться зсередини, ніби дихає. Разом із двома американками ми вирушили човном у водну подорож — бірюза під нами, чисте небо над нами.

Увечері ми познайомилися з Гансом — американцем із німецьким ім’ям. Справжній виживальник. Він показав нам, як фільтрувати воду, як спати в дикій природі, як розпалити вогонь без сірників.

— Тобі не треба багато, — сказав він. — Тільки довіра. І ніж.

Ми засміялися. Але в глибині — сміялися серйозно.

На легендарній Карретера Аустраль — трасі Рута 7 — нас наздогнав один із наймагічніших моментів усього шляху:

Зліва від нас блищав Тихий океан. Справа піднімалися Анди. Вода і гори. Сила і спокій.

Одна родина підвезла нас до маленького рибальського села. Сутеніло, і ми розклали намет. Повз проходив молодий чоловік — відкритий, цікавий.

— Ходімо в село. Там мої друзі.

Ми пішли з ним. Пізніше сиділи разом — музика, пиво, історії.

Хтось якось сказав:

— Людина притягує ту енергію, яку носить у собі.

І я знала: саме так воно і є.

Наступного ранку ми вже рано були знову на дорозі — рюкзаки за плечима, з передчуттям нового дня. Повітря було свіже, сонце м’яке, і все здавалося ідеальним. Молодий хлопець із собакою зупинився й підвіз нас до наступного містечка. Пес спокійно сидів на задньому сидінні, ніби вже сотні разів проїжджав ці маршрути. Коли ми прощалися, хлопець просто усміхнувся й сказав:

— Гарної вам дороги. Ви знайдете свій шлях.

Ми пішли снідати — свіжий хліб, тепла кава, фрукти. Після ночі в наметі все смакувало вдвічі смачніше. Потім рушили до місця для автостопу.

У Чилі, особливо в Патагонії, автостоп — це цілий окремий світ. Є лише одна велика дорога — Карретера Аустраль — і тому ти знову і знову зустрічаєш тих самих людей. Наче кочове село на колесах.

Того дня раптом зупинився старий автобус. За кермом — літнє подружжя. Вони нічого не сказали, лише приязно кивнули. Ми зайшли.

Проходячи між сидіннями, ми помітили: автобус уже був повністю заповнений — автостопниками. Бекпекери, музиканти, мандрівники. Весела строката компанія, повна історій.

Чоловік продовжив їхати, ніби це найзвичніша річ у світі — напхати весь автобус подорожніми. І всередині почала народжуватись особлива атмосфера — така, яку рідко де відчуєш. Хтось грав на гітарі, інший співав. Сміх, історії з усього світу, мови, що змішувалися, як фарби на полотні.

Коли ми доїхали до Чайтен, час ніби зупинився. Це містечко — маленьке, спокійне, затиснуте між океаном і вулканом — здавалося намальованим. Живописне — так, але ще й з глибиною, ніби воно має таємниці, які хоче розповісти.

Ми довго гуляли вулицями, вдивлялися, вдихали, відчували.

Пізніше ми почали шукати місце для намету — десь, де природа нас захистить, а небо буде широким і чистим. І саме там ми зустріли Ґабріеля.

Ґабріель теж був мандрівником, як і ми — але з особливою пристрастю: кава. У своєму рюкзаку він носив не лише одяг і спорядження — а ще маленьку еспресо-машину, набір кавових зерен з різних країн, ручну кавомолку — навіть вишуканий шоколад.

— Я вважаю, що найкращий момент для кави — це завжди зараз, — сказав він і почав розкладати все необхідне.

Аромат розлився, як чари. Ми сіли колом, пили каву, їли шоколад, говорили про життя, про мандрівки, про довіру до моменту.

Ґабріель налив мені одну зі своїх найкращих сумішей. Я зробила перший ковток, глянула на море й тихо промовила:

— Іноді життя дарує просто так. Без причини.

Він кивнув.

— Або тому, що ми були готові прийняти цей дар.

Чайтен був одним із тих місць, де не потрібно було нічого робити. Потрібно було лише бути. І саме це ми й робили.

За кілька днів ми знову стояли край дороги з піднятими великими пальцями. Зупинилися двоє чоловіків. Спочатку вони здавалися привітними, але невдовзі ми помітили — щось не так. Вони були знервовані, метушливі. Під час поїздки один із них раптом запитав:

— А де тут точно відходить паром?

Я подивилася на нього.

— Там, де ви нас підібрали.

Він тихо вилаявся:

— Тоді нам треба повертатись.

Я кивнула, але спокійно сказала:

— Ми краще вийдемо тут. Ми залишимось.

І ось ми стоїмо — посеред нічого. Жодного села. Жодної машини. Лише довга дорога, оточена лісом і тишею.

Ми пішли трохи вздовж асфальту. І тоді побачили: невеличкий, непримітний кемпінг. На перший погляд — нічого особливого. Кілька дерев, кілька наметів, дерев’яна хатина.

Ми стали трохи осторонь біля дороги — ще сподівались, що, можливо, хтось усе ж проїде.

Було дуже тихо. Дуже. Хвилини ставали годинами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍