Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

— Я скучив за тобою, Габріелю, — голос цього чоловіка був рівним, холодним, як дзвін металу. Кожне слово вивалювалося з його вуст, мов отруйна піна, що плавала в повітрі, не залишаючи можливості для втечі. — Всі ці роки… я був тут, у цьому місці, чекаючи тебе. Ти виглядаєш так… незмінно. Чудово.

Габріель відчув, як серце стало важким, а кожен його м'яз стиснувся в боротьбі з тією тяжкою, моторошною атмосферою. Він не міг відповісти. Ніякі слова не піддавалися цьому випробуванню.

— Якщо хочеш знати, хто я… — чоловік на троні голосно розсміявся, і його сміх пролунув, мов дзенькіт розбитого скла.

—Я частина твоєї душі, Габріелю, — голос був глухим, але проникливим, важким від відчаю, що відлунював у кожному слові. — Частина, яку ти заховав далеко, в темряві, в глибині. Але я тут. Я завжди був тут.

Габріель почув це, і хоча його розум ще заперечував, серце піддавалося. Темні очі копії, зловісні і холодні, немов безодня, затягували його в свою глибину. Він більше не бачив цього чоловіка як чужого. Це був він — в тому ж вигляді, в тому ж тілі, у тому ж болю.

Сапфір, стоячи поряд, відчував, як земля пульсує від незбагненної сили, що виходила від цього місця. Він щосили намагався втримати Габріеля від того, щоб він не впустив цю жахливу реальність у своє серце. 

— Не чини цього, Габріелю! — його голос був переповнений страхом, але й криком попередження. — Це пастка! Відпусти його! Він не твій друг!

Але Габріель був глухий до слів хлопчика. Його розум туманився, кожен рух, кожен його крок до металевого трону був неначе підкорений невидимою силою. Він не міг відірвати погляд від свого двійника, і цей погляд мовби втягав його в темряву, що була такою знайомою і болючою.

Чоловік на престолі, його тіло, розірване і прикуте металевими прутнями, не ворушився, але його слова, мов скипидар, осідали в душі Габріеля, забираючи все, що ще залишалося від його вільної волі.

— Будь ласка… відпусти мене, — його голос був тихим, але таким пристрасним, що кожне слово немов опікало душу. — Я… я не можу більше бути тут. Ти ж знаєш, що я — це частина тебе, що я не можу існувати без тебе.

Габріель відчував, як металеві прутні, що пронизували тіло цього чоловіка, здаються йому чимось чужим, якимось бар'єром, який він мав зламати, щоб вивільнити себе. Тіні, що кружляли навколо нього, відступали, і він стояв перед ним, мов зачарований. Руки автоматично простяглися до металевих ланцюгів, з якими було пов'язане тіло його двійника.

— Я тебе звільню, — прошепотів Габріель, наче сам до себе, і в той момент руки його впали на холодний метал, розриваючи зв'язки. Кожен рух був важким, але рішучим, мов відчайдушним поривом, що не можна було зупинити. Прутні стали танути під його руками, здаючи ледь чутні звуки, коли вони відділялися від шкіри чоловіка.

— Габріель, не роби цього! — Сапфір кричав, але його голос був тепер, як шепіт серед бурі. Він бачив, як Габріель вивільняв руки і ноги цієї жахливої копії, і це нагадувало йому про зловісне відлуння, яке лишалося після кожного поруху. Це не був порятунок. Це був шлях у прірву.

Але Габріель не чув. Він вивільнив останній прутень з ноги свого двійника, і той, нарешті, зміг вільно опустити свої ноги на землю, але тіло його було все ще обвите жахливою тінню, яку він не міг і не хотів відпустити. Чоловік знову підняв погляд, і в його очах з'явилася якась невимовна надія.

— Тепер я вільний, — прошепотів він, і в його голосі звучало таке злорадство, таке божевілля, що Габріель відчував, як все в його тілі здригається від тіні, що пливла між ними.