Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Глава 31: Ренесанс Габріеля

Густий туман клубочився між монолітами древнього кромлеху, обвиваючи їх, мов привиди давно забутих воїнів. Вітер, що гуляв між камінням, ніс із собою тихий, майже стогнучий шепіт, ніби самі надра землі відгукувалися на темряву, що проникла у цей ліс. Габріель відчував, як повітря навколо важчає, наповнюючись чимось неосяжним, чимось, що змушувало його серце калатати, а кожну клітину тіла зводити від холодного страху.

Копія випросталася, її очі, чорні, як провалля, блиснули моторошним світлом. На губах з'явилася хижа посмішка, така ж крижана, як і його обійми, коли він раптом зімкнув руки довкола Габріеля. Дотик його був, мов холодна тінь, позбавлена життя й тепла. 

—Ти – причина мого ув'язнення, — прошепотів він, і слова, сказані майже лагідно, обпекли сильніше, ніж будь-яка лайка. — Століття... я рахував дні... годуючи свою ненависть... І ось ти прийшов...

Габріель не встиг навіть отямитися, як відчув, як його штовхнули. Світ закрутився, і він важко впав на трон. Ланцюги, що обплітали камінь, наче голодні змії, одразу зреагували, живими щупальцями вони кинулися до нього, стискаючи зап'ястя, шию, груди. Метал впивався в шкіру, печучи немов розжарене залізо, але біль не був найстрашнішим. Це було щось більше — це було поглинання, його власне єство, немов пісок, витікало крізь пальці.

Копія зробила крок вперед, її голос набув розважливості, з якої сочилася насмішка: 

— Зови мене Габріїл. Я ніколи не любив цього банального „Габріель" — звучить занадто... звично. — Він сплюнув це слово, наче гидкий присмак у роті, і розсміявся. У його сміху не було радості — лише гострі, мов лезо, відголоски темної насолоди.

Сапфір кинувся вперед, його маленьке тіло було сповнене рішучості та вогню. Але Габріїл був швидший. Він схопив його за руку, і хлопчик скрикнув від болю. 

— Гей, малий, куди це ти? — в голосі Габріїла дзвеніла зла іронія. — Може, ти й справді такий відважний? Нумо, розберімося й з тобою.

З повітря, ніби виткані з нічного мороку, виросли темні щупальця. Вони оплели Сапфіра, змусивши його завмерти, мов комаху в павутинні. Він боровся, намагався вирватися, але кожен його рух лише стискав обійми тіней сильніше.

Габріель, прикутий до трону, відчув, як страх розчиняється у хвилях люті. Він закричав, його голос відлунювався між каменями, розбиваючись об них розпачливими ударами: 

— За що ти так зі мною?! Ми ж одне ціле!

Але Габріїл тільки засміявся. Його сміх лунав, як потріскування вогню, що пожирає все на своєму шляху. І в його очах світилася темрява без меж...

Габріїл повільно присів навпочіпки перед прикутою до трону постаттю Габріеля й знерухомленим Сапфіром. Його очі, темні, мов прірва, уважно вдивлялися в їхні обличчя, ніби прагнули зазирнути глибше, ніж могли дозволити навіть найпотаємніші закутки пам'яті. Він мовчав довгу мить, дозволяючи тиші обійняти їх, змушуючи напругу прорости між ними, як отруйні коріння в кам'яному ґрунті. А потім, посміхнувшись, промовив:

— Що ж... У мене є час на розповідь. О, ні, навіть краще... Це буде не розповідь, а тирада про мою трагічну участь.

Його голос, сповнений іронії, розсипався в повітрі, змішуючись із хрипким шелестом вітру між деревами. Габріїл театрально закотив очі й скривив обличчя, зображуючи мученика, а потім знову опустив погляд на свого двійника.

— Пам'ятаєш, Габріелю, той день, коли ти вперше занурився в експеримент?

— Так, — тихо відповів Габріель, на що Габріїл раптово вибухнув люттю.

— Ні! Ти не пам'ятаєш! Тебе тоді ще не було!

Його голос різко розрізав сутінкове повітря, змушуючи Сапфіра здригнутися, а Габріеля міцніше втиснутися у холодний метал трону.

— Ти думав, що твої спогади стерли просто якоюсь речовиною? Чи ще якоюсь науковою дурницею? — у його голосі чувся сарказм, який швидко перетворювався на майже дитячу образу. — Все було зовсім не так.

Він нахилився ближче, так, що його обличчя майже торкалося Габріелевого.

— Я був тобою. Я був головним. Я керував цим тілом. І я був там, на тому клятому мосту, коли мого батька вбили. Це я пережив. А не ти. Це я страждав!

Його голос дрижав, як струна, натягнута до межі розриву. У темряві його обличчя здавалося ще більш спотвореним від злоби й приглушеного болю.

Габріель і Сапфір мовчали, приголомшені хвилею емоцій, яка вихлюпувалася з нього. Він розповідав, змушуючи їх занурюватися в кожне слово, у кожну зміну тембру його голосу.

— Випадок із батьком змінив мене. Але зовсім не так, як того хотіли інші. Так, я був розчавлений. Мені боліло. Але коли ці розумники в білих халатах вирішили "врятувати" мене, вони допустили фатальну помилку. Вони приховали мій біль і тугу, але забули про головне...

Габріїл на мить затнувся, ніби смакуючи наступні слова, а потім, нахилившись ще ближче, прошепотів:

— Вони залишили мені терористів. Вони залишили адреналін. Вони залишили те відчуття — сповнене страху і ненависті.

Він засміявся, але сміх його був зіпсований — у ньому було щось не так, щось ламане й штучне.

— Я був маленьким і не розумів, звідки воно йде. Але моя підсвідомість... О, вона відреагувала так, як ніхто не очікував.

Його голос наповнився зловісним задоволенням, ніби він смакував кожне слово, як вишуканий напій.

— Це відчуття почало мені подобатися.

Габріїл прикрив очі, ніби заново переживаючи кожен момент, що закарбувався у його свідомості.

— О так... мені подобалося відчувати безвихідь. Адреналін був... неймовірним. Я забув, що любив батька. Я забув його обличчя, його голос. Але я пам'ятаю відчай, що охоплював кожну клітину мого тіла.

Він розтягнув губи в усмішці, сповненій нездорового задоволення, коли Габріель раптом вигукнув:

— Ти божевільний!

Габріїл не образився. Навпаки, його усмішка розширилася, очі спалахнули грайливим світлом, і він хрипло розсміявся:

— Так... Я божевільний. Ненормальний. Неконтрольований. Саме тому мене прикували тут.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍