Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Вітер розгойдував гілки дерев, несучи їхні тіні по камінню, наче привиди минулого. Але зараз, дивлячись у сяючі темні очі Габріїла, Габріель не був певен, що головний привид стоїть за його спиною.

Здавалося, що він дивиться у дзеркало. І дзеркало нарешті заговорило.

Габріїл повільно підвівся і підійшов до прикутого Габріеля, зупинившись так близько, що їхні обличчя опинилися на відстані кількох сантиметрів. Його очі палали темним вогнем, а тонкі губи скривилися в задоволеній посмішці.

— О, лікарі так перелякалися, — почав він, злегка хитаючи головою. — І я сам був наляканий. Знаєш, мене оточувала тінь, справжня жива темрява. Вона нагадувала мені про той страх, той вир безвиході. Вона була отруєним даром, залишеним у мені після того, як стерли спогади про батька.

Габріїл на мить замовк, ніби насолоджуючись власними словами. Потім повільно, мов змальовуючи картину, продовжив:

— Я розповів їм про тінь. Дурний вчинок, правда? — його голос сповнився насмішки. — Спершу я вважав її ворогом, а потім вона стала моєю подругою, вірною супутницею, що шепотіла мені на вухо ночами. Вона слухалася мене, підкорялася кожному наказу. Саме вона переслідувала тебе, заводила в пастку, штовхала в безодню... І тепер привела сюди. Я їй безмежно вдячний.

Його обличчя спотворилося зловісним захопленням, він зробив крок назад і розкинув руки, ніби вітаючи Габріеля в своєму царстві.

— Що ж... Лікарі вирішили повторити свій експеримент. Вони хотіли вгамувати мене, стерти, але в результаті породили тебе. — Він гмикнув, похитав головою. — Чи ти сам вирвався на волю? Боягуз, безвольний, без сили. Лялька без ниток... Ні, не так. Просто оболонка. Порожня і нецікава.

Габріїл замовк, вдивляючись у бліде обличчя Габріеля, що, хоч і було спотворене болем, усе ж не втратило своєї зосередженості.

— Лікарів це влаштувало, — продовжив Габріїл, нахиляючись ближче. — Та був один, як же його... Адам? О, так, Адам. Він такий честолюбивий, такий амбітний... Він майже мене звільнив, уявляєш? Майже повернув усе на свої місця. Але той старий дідуган вчасно спохопився і вивів молодого лікаря з гри.

Габріель заскреготав зубами, але не зміг нічого сказати — ланцюги стискали його занадто сильно. Габріїл, помітивши це, вишкірився.

— Здається, його сестричка теж намагалася тебе врятувати. Щоправда, вона рятувала саме тебе, нікчему. Як зворушливо. — Він розтягнув губи в гримасі. — Треба буде їй віддячити.

Габріель рикнув, вириваючись із пут.

— Не чіпай Мелісу!

Габріїл театрально скривився, ніби від страху, а потім знову розсміявся.

— А то що? — прошепотів він, і в його очах спалахнуло щось по-справжньому темне, щось невідворотне.

Габріїл спрямував на Габріеля пронизливий погляд, наче вишукував у його очах затаєний спогад, проблиск усвідомлення. Його губи розтяглися в іронічній посмішці, що видавала зловтішну насолоду від ситуації.

— Ти ж це відчув, правда? — протягнув він, схиляючись ближче, ніби розділяючи якусь таємницю, що вже давно мала стати очевидною. — Коли всі плакали і билися у відчаї, коли їхній світ розколовся навпіл через смерть Амелії... ти відчув щось незвідане, щось інше. Ти ж давно чекав цього, хіба не так?

Габріель зціпив зуби. Його тіло, хоча й скуте ланцюгами, раптом здалося йому не своїм, неначе чиясь чужа шкіра, натягнута поверх його власної. Він пам'ятав той момент. Амелія... Її бліде обличчя, застигле в останньому подиху. Крики, ридання, жах на обличчях оточуючих. Усе це врізалося в його пам'ять, мов різьблені лінії на камені. Але головне — він згадав той невимовний відтінок емоції, що пропік його нутро.

Не смуток. Не горе. Не біль.

Очікування.

Це було жахливе, потворне усвідомлення, що тепер, після її смерті, світ став таким, яким мав бути. Щось у ньому розірвалося, щось давнє й забуте вирвалося назовні, немов давно прихована тріщина в склі нарешті розповзлася по всій поверхні.

Габріїл розсміявся, задоволений тим, що бачить у його очах.

— О, ти не уявляєш, як це було цікаво спостерігати! — Він підвівся і заходив перед троном, неначе тигр, що кружляє навколо здобичі. — Лікарі були в паніці. Вони вивчали тебе, спостерігали, шукали, що ж у тобі змінилося. Але ж вони були дурні, вони не розуміли головного. Не ти змінився, а те, що вони намагалися придушити, почало просочуватися крізь тебе.

Він різко нахилився вперед, і його пальці ковзнули по ланцюгах, що міцно впивалися в шкіру Габріеля. Холодний метал, немов живий, стискався, реагуючи на присутність Габріїла.

— Їхній експеримент провалився, — продовжив він, голос його тремтів від ледь стримуваного сміху. — Вони стерли частину мене, але не знищили. Вони створили тебе, безпам'ятного, слухняного, порожнього. Але як тільки світ знову розтрощився на друзки... як тільки біль увірвався до твого серця...

Габріїл розплющив очі ширше, в них палахкотів дикий блиск.

— Я знову почав жити. І знаєш, що сталося далі? Вони злякалися ще більше. Вони усвідомили свою помилку. І що ж вони вирішили зробити, мій любий брате?

Габріель затамував подих. Він знав, що відповідь буде страшною.

— Вони вирішили спробувати ще раз, — хижо прошепотів Габріїл. — Але цього разу вони не просто хотіли стерти спогади. Вони вирішили створити новий розкол. Вони не могли ризикувати, не могли дозволити, щоб частина мене залишилася. Тож вони вирішили роздробити тебе ще більше.

Габріель здригнувся. Його дихання стало частішим, а пальці судомно стиснулися в кулаки.

— Це брехня, — глухо прошепотів він, хоч у самому серці зароджувалася отруйна підозра, що все це... правда.

— Брехня? — Габріїл нахилив голову набік, його посмішка стала ще ширшою. — А ти хіба цього не відчував? Хіба не було у тебе дивного відчуття, що ти не цілий? Що тобі бракує чогось важливого? Що частина тебе... лишилася там, у темряві?

Габріель стиснув щелепи, відчуваючи, як холодні пальці жаху стискають його нутро. Він намагався не слухати, не вірити, але слова Габріїла проникали глибоко в його свідомість, чіплялися, проростали отруйним сумнівом.