Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

«Жалюгідний пацюк», – прокрутив в голові зі злобою Наст, стиснувши зуби.

«Після всього, що ти зробив, ти наважився написати, сказати про кохання? Навіть якщо уявити, що ти не такий, що ти не видав Настового батька росіянам, як я вже казала тобі – моє життя ніколи не буде зв’язане з людьми, що пов’язані з наркотиками, прощавай!» – відповіла ще тоді Ліра, не сказавши Насту про цей епізод і про всі наступні, які Діма, не зважаючи на все, створював щодня, відсилаючи Лірі одне повідомлення на добу. Інколи велике, інколи декілька слів, переходячи з російської на українську і навпаки. Дівчина ж більше не писала йому ніколи. Наст, швидко прогорнувши чат назад у теперішнє, прочитав вчорашнє повідомлення від Діми.

«Все було топ весь день, але бляха тут я дізнаюсь про тих хлопців… ну як дізнаюсь – я просто почув це все і одразу збагнув що до чого. Кинувся туди… ну ти зрозуміла. Ну я ж не знав, що там цей клятий собака! Я хотів його врятувати, але цей дурень як вкусив мене за ногу… Сподіваюсь, з малим все добре, а то я, коли відходив, чув постріли. З тобою теж сподіваюся все добре, красуня», – писав хлопець, таке враження, взагалі не спантеличений тим фактом, що дівчина вже два роки не відповідає на його повідомлення.

Наст навіть не замислився над суттю написаного, лишень з відразою реагуючи на те, як найненависніша йому людина звертається до найулюбленішої Ліри, не соромлячись називати її красунею й іншими пестливими словами.

«Діма, з Настом сталось якесь лихо – він не відповідає і всі його друзі теж. Росіяни вбили хлопчика та бабусю в тій хаті, я була там вчора. Я не знаю, що мені робити. Мені потрібна підтримка, допоможи мені, Діма. Будь ласка. Давай зустрінемось у дворі того будинку, де ми востаннє бачилися двадцять третього. Сьогодні о другій. Можливо Наст там? Гадаю, якщо ти мені допоможеш, я зможу домовитися з ним, щоб він переглянув своє ставлення до тебе», – написав хлопець і, не вагаючись, відправив повідомлення з аккаунту Ліри. Він розумів, що чинить хитро та, можливо, навіть трохи по-пацючому, але, це зовсім не бентежило кров Яковенку. Зробити так, щоб єдина кохана людина зрадила Юдіна в його очах, мабуть, було найболючішою помстою, яку поки що зміг вигадати хлопець. Він поклав телефон назад на тумбу і, востаннє подивившись на порожнє медичне ліжко, вийшов з кімнати. Проходячи повз спільну палату, де перебувало багацько важкохворих, Наст побачив, що на тому самому ліжку, де колись лежав молодий український військовий, зараз був росіянин – такий саме руський як Наст африканський. Смаглява шкіра, нерівна кошлата борода і дві величезні сині набряклі кулі замість очей. «Насрала Горяєв» – було вказано на бейджику, прикріпленого до бильця ліжка, з якого намагався наосліп втекти росіянин. Набряки повік не давали змоги розплющити очі, тому цей бородань вільною рукою смикав мотузку, якою його інша рука була прив’язана до ліжка.

– Я возьму? – риторично спитав Наст, смикнувши простирадло, яке вже сповзло в ноги пораненого.

Зробивши кілька кроків з простирадлом під пахвою, Наст розвернувся і знов підійшов до ліжка.

– Тєпєрь Насрала свободєн! – прошепотів він, нахилившись до побитого обличчя росіянина, та відв’язав його руку.

Доки росіянин зорієнтувався, що тепер він вільний, Наст вже завернув за кут, на фінішну пряму – коридор, що вів з відділення. Товста бабуся, що сиділа в кутку, здійняла очі на звуки кроків, що швидко наближалися до неї.

– КУДА? – заторочила свою стару пісню вона, але Наст, не звертаючи уваги, тільки прискорив рух до дверей. Потрібно було встигнути до того, як стара зіскочить зі стільця у спробі заблокувати вихід. Виштовхувати пенсіонерку хлопцю аж ніяк не хотілося. – ВОР! ВАРЮГА! – почала вона репетувати через брудне простирадло, яке вкрав Наст.

Тільки-но жбурнувши свою газету в бік, і нервово піднявшись зі стільця – старенька завмерла. За спиною хлопця, що вже підбіг до дверей і хутко вийшов з відділення, наче п’яний зомбі йшов у самих лишень підгузках росіянин, якого звільнив Наст. Він час від часу гепався на стіну і, як гумовий м’ячик, відскочивши, продовжував рух вперед. Біла шапка з бинтів на голові і дві сині набряклі кулі замість очей робили все це ще більш лякаючи-­безглуздим, тому старенька через кількасекундну паузу завдала несамовитого лементу:

– ААААА! БАЛЬНОЙ УБЄЖАЛ! ААА! – старечим, слабким голосом намагалась докричатися кого-небудь вона, доки сюрприз на ім’я Насрала, який залишив по собі Наст, знов врізався у стіну і відскочив, продовжуючи більш тверезий рух у напрямку звука.

– Що там коїться?! – заходився питати з піднятими бровами Сава, коли Наст повернувся до нього.

– Ходімо! Скоріш! – проігнорував питання друга Яковенко і побіг до сходів із зім’ятим простирадлом під пахвою, яке теж викликало у Сави багато питань, на які так само не відповів Наст.

Вже на території лікарні Яковенко швидким кроком підійшов до своєї понівеченої автівки. Сава, важко дихаючи, намагався поспівати за Настом і тільки-но побачив ситоподібну чорну шкоду ліпшого друга – схопив себе за кучеряве волосся.

– Я В АХУ…

– Є… дяка пану Богу, є, – підняв двері багажника Наст і побачив там снайперську гвинтівку, яка пролежала тут всю ніч і ранок без нагляду, але все одно лишилась недоторканною.

– Що трапилось, Насте, як це трапилось? – тримаючи себе за голову і не відпускаючи руки, почав розпитувати Сава, роблячи вже третє коло кругом автівки.

– Колись потім, Саво… будь ласка, – накрив простирадлом гвинтівку Наст. – Краще допоможи мені. Тримай, – наказав хлопець тримати зброю горизонтально, доки сам почав робити з неї мумію за допомогою простирадла. Мумію, яка повинна зробити мумію з декого. – Все, є, – закінчив Наст і подивився на гвинтівку, щільно замотану в простирадла.

В цілому, якщо не звертати уваги на особливі деталі, важко було б сказати, що це зброя, замотана у тканину, а не що небудь ще, наприклад, інструмент. Наст дістав цей згорток з автівки і закинув собі на плече.