Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

– Ні, стривай, це ж твоя, – пройшовши декілька метрів з важкою гвинтівкою на собі, зауважив хлопець. – Неси, тим паче я поранений!

– Я теж поранений! – почав брехати ледачий Сава.

– У якому місці?

– У душі!

– Все, не біси! – злісно віддав Наст гвинтівку другові.

Той вирішив не сперечатися – узяв і пішов вперед, тихенько нарікаючи собі під ніс. Яковенко тим часом повернув погляд до відкритого багажника автомобіля, де, згорнута в щільне кільце багатометрова мотузка і будівельний ніж, що лишилися після батька, привернули його увагу. Не довго думаючи, він запхав їх до свого рюкзака і швидко побіг наздоганяти Саву.

– Да нащо вона взагалі потрібна… взяв хрінь на свою голову… не потрібні мені такі подарунки… – бурмотів кучерявий хлопець, кволо крокуючи порожньою територією лікарні.

– Ми повинні спочатку вирішити питання з Дімою, бо якщо ми зараз не завдамо нищівного удару по ньому – він знищить нас усіх остаточно.

– Як ти знайдеш його? Ти ж казав сам, що цей пацюк ховається глибоко в норі.

– Мені не потрібно шукати Діму, я запросив його з акаунту Ліри, він тепер вважає, їй потрібна допомога. Заради неї він поїде хоч на самісіньку лінію фронту.

– О‑йо, е-хе, – видав здивування Сава, важко переступаючи з ноги на ногу.

Хлопці вийшли з території лікарні. На годиннику була дванадцята година ранку, а це означало, що в Наста лишилося пів доби на виконання неможливого. Друзі йшли на північ, проходячи розтрощеними вулицями міста, і біля кожної понівеченої будівлі Яковенко зупинявся, визираючи щось у дворі, й за мить повертався до Філіпенка, нервово зітхаючи.

– Що ти шукаєш?

– Смітник, – чи то жартуючи чи то серйозно відповів Наст, на що Савині брови вмить здійнялись до чола.

– Тут суцільний сміт… – почав було Філіпенко, але побачивши обличчя друга, схаменувся.

Наст нарешті помітив те, що шукав, вже за містом. Сірий, місцями заіржавілий смітник. Звалище, що стало прихистком для щурів та тарганів, несподівано привернуло увагу юнака, який з трохи дивним азартом різко перестрибнув гору відходів, що відмежовувала смітник, і ліг животом на його край.

– Брате, ти зголоднів? –іронічно спитав Сава, але Яковенко знов проігнорував, зануривши руку в смітисько.

Майже цілком пірнувши в іржавий бридкий та смердючий смітник, хлопець почав викидати собі за спину, одна за одною, порожні пластикові пляшки – туди, де чекав його друг. Дволітрові бутлі з-під пива, солодких напоїв та води швидко сформували нове звалисько під ногами Сави. Коли Яковенко нарешті вигулькнув зі смітника, кількість пляшок, здобутих там, налічувала на око штук двадцять. Квапливо поплескавши долонями по своїх ногавицях, Наст повернувся до Сави з пакетом, що також дістав зі звалища. Філіпенко не робив спроби спитати, що у друга в голові. Хлопець стояв трохи осторонь смердючих відходів і змучено дивився за тим, як його друг швидесенько збирає пляшки у пакет. Гвинтівкова мумія на плечі кучерявого хлопця нещадно тисла своєю вагою на нього, тому вже не вперше Філіпенко змінював її положення на собі. На мить Сава застиг. Застиг, здавалося б, сам час, і хлопець, немов вперше, усвідомив, де він, що він робить, що хоче зробити і чого вже не виправити. Філіпенко німо спостерігав, як щури та щуренята тихенько повертаються у захоплену ними домівку, як тільки Наст відійшов на безпечну відстань.

– Шнель, шнель! – вирвав Наст з думок друга, і той, відповівши тяжким видихом, почав неквапливо пересувати ногами.

– Йа-йа, фюрер, вже біжу!

Діставшись виходу з міста, Яковенко повернув геть з дороги в бік лісосмуги, за якою струмила річка Сіверський Донець. Важко дихаючи, Сава ледь встигав за другом і, на його щастя, сталася ще одна незапланована зупинка. Одинока хатинка посеред поля, до якої вела лишень одна, зарощена бур’яном стежинка, не була примітною з жодних причин для будь-якої людини. Пошарпані стіни, тонесеньке побите скло у вікнах і півтораметрова дірка в даху, судячи за все від дрону, казали про те, що це житло, вірогідніше за все, не містить в собі мешканців. Яковенко вирішив пересвідчитись:

– Господарі! Є хтось?! – гукнув він у вікно і після трисекундного мовчання зробив сам собі кивок головою, немовби дозволивши подальші дії.

Не встиг Сава набрати в легені повітря, як Наст, зробив декількакроковий розбіг і сильним ударом ноги виніс чахлі двері з петель. «ТУ-ДУХ!» – гупнула на підлогу прямокутна деревинка, що була скоріше умовним бар’єром для входу у хату, ніж реальним.

– О‑па, – Наст потягнув кудись двері, що заскреготали по підлозі, а Сава просто стояв, не бажаючи справляти брехні.

Яковенко не став пояснювати Саві нічого, але це вже й не було за потрібне – Філіпенко все второпав і сам. Діставши мотузку й ніж з рюкзаку та поклавши поруч пакет з порожніми пляшками, Наст став лаштувати саморобний човен, ріжучи мотузку на рівні частини і щільно прив’язуючи ряди з пляшок до нижньої поверхні його човна.

– Запрошую на борт! – з легким реверансом запросив Наст рукою Саву, а той, немов би змирившись зі своєю долею, сумовито запитав:

– Можна прямо зараз?

– Ні! – артистично змінив психічну посмішку на серйоз-

ність Яковенко і пошкандибав уперед, тягнучи по землі за собою двері з примотаними до них двадцятьма пляшками.

Звуки вибухів почалися ще вночі, але посилилися майже одразу, як Наст із Савою вийшли з лікарні, та не вщухали ні на мить вже близько двох годин. «Бум…Бум…Бум!» – кожної секунди чули вони, але не звертали уваги ні на це ні на одночасні струси землі, що ледь не збивали з ніг хлопців. Відбувалося щось незвичне. Щось схоже на активну розвідку боєм, але перевірити це в Наста можливості не було – хлопці вийшли з місць, де був нормальний інтернет, і зараз крокували путівцем, паралельно тим краям, де ще вчора йшли в спробі заволодіти дроном. Розділяв ці місця лишень вузенький Сіверський Донець. Наст скинув з плеча рюкзак і дістав звідти супутниковий телефон. Зайшовши в телефонну книгу, він зателефонував єдиному контакту, який там був – майору Калиниченку. Цього разу гудки йшли довго – зазвичай розвідник підіймав слухавку миттєво, але не сьогодні. Несподівано над головою хлопців пролетіла біла пташка і, здійснивши стрімке піке, сіла на гілку тоненького дерева ліворуч від друзів. «Нга-га-га, нга!» – почала кричати чайка, дивлячись, здавалося, прямо на хлопців. Наст зупинився і з напіввідкритим ротом почав слідкувати за цією незвичною картиною, з відчуттям, що він вже десь бачив цю пташку, але новий гучний «ТУ-У» з динаміка телефона повернув замріяного хлопця на землю.