Читати книгу - "Вибрані романи"

нею! Й на цьому закінчимо.

Розділ чотирнадцятий

Глибокий смуток запанував у домі, після того, як Раміро одружився з вихованкою сиротинця. І вона здавалася служницею ще більше, ніж була раніше, і ще більше, ніж раніше, Хертрудіс здавалася господинею дому. Вона докладала тепер усе більших і більших зусиль, аби утримувати дітей якнайдалі від молодого подружжя. А діти майже не помічали, що в домі відбулися якісь зміни. Але треба було взяти іншу служницю й пояснити малюкам, що ж відбулося.

Але як їм пояснити, чому колишня служниця тепер сідала обідати разом із господарями? Бо на цьому наполягла Хертрудіс.

— Ради Бога, сеньйоро, — благала її Мануела, — не примушуйте мене так соромитися... ви бачите, як я соромлюся. Я не хочу сідати за стіл разом із сеньйорами, а надто з дітьми... і я не можу звертатися до сеньйора на «ти»... Не примушуйте мене, благаю вас!

— Звертайся до нього, як хочеш, але треба, щоби діти, яких ти так боїшся, знали, що ти належиш до родини. І тепер, після того, як усе владнається, вони вже не зможуть підглядати за вашими любощами. Тепер ви зможете кохатися цілком законно. Бо раніше саме прагнення ховатися з цим вас викривало.

Тим часом Мануела переносила вагітність дуже тяжко. Її тендітне тіло витримувало її погано. А Хертрудіс, зі свого боку, радила їй приховувати від дітей ненормальність свого стану.

Раміро жив, поринувши у смиренний розпач, і мусив більше, ніж будь-коли, підкорятися забаганкам Хертрудіс.

— Так, я тепер розумію, — казав він, — у мене не було іншого виходу, а проте...

— Тебе це пригнічує? — запитувала Хертрудіс.

— Те, що я одружився, ні! Але те, що я мусив удруге одружитися з примусу, так!

— Тепер уже пізно про це думати. Будь мужнім!

— О, якби ти лише захотіла, Туло!

— Я дала тобі рік терміну. Ти його витримав?

— А якби я витримав його, як тобі хотілося, то, що ти мені сказала б? Бо ти мені нічого не пообіцяла.

— Навіть якби я тобі щось пообіцяла, було б однаково. Ні, було б навіть гірше. За наших обставин дати тобі обіцянку, попросити тебе лише відтермінувати наше одруження, було б гірше.

— Але якби я дотримав умов нашого замирення так, як ти від мене хотіла, що ти вчинила б?

— Я не знаю.

— Ти не знаєш, Туло... ти не знаєш...

— Так, я й справді не знаю...

— Але твої почуття...

— Ти тепер думай про свою дружину, яка невідомо, чи зможе витримати той стан, у який ти її поставив. Вона така квола, бідолашна! І так усього боїться! Їй страшно бути твоєю дружиною й господинею у твоєму домі.

І коли настав час важких пологів, Хертрудіс виявила ту ж самовідданість, яку виявляла під час пологів своєї сестри, і прийняла дитину, створіння жалюгідне й кволе, сповила його й показала батькові.

— Ось маєш його, чоловіче, ось ти його й маєш.

— Бідолашне створіння! — вигукнув Раміро, відчуваючи, як у нього перевертаються нутрощі від жалю, коли він побачив цей крихітний згорток живого й стражденного тіла.

— Але це твоя дитина, ще одна дитина... Ще одна дитина, яка до нас прийшла.

— Прийшла до нас? До тебе також?

— Також і до мене. Я не стану мачухою для нього, я, що робить усе можливе, аби її не мали інші.

І вона справді не робила різниці між цією дитиною й іншими.

— Ти свята, Хертрудіс, — сказав їй Раміро, — але свята, яка створює грішників.

— Не кажи цього; я грішниця, яка намагається створювати святих — із твоїх дітей, з тебе та твоєї дружини.

— З моєї дружини!

— Так, із твоєї дружини. З матері твоєї дитини. Чому ти ставишся до неї з цією лагідною неприязню й так, ніби вона для тебе тягар?

— А чого ти від мене хочеш — аби я закохався в неї?

— А ти хіба не був у неї закоханий, коли її звабив?

— У кого? У неї?

— Я бачу, я вже знаю, що закоханий у неї ти не був. Але вона заслуговує на це, бідолашна...

— Але якщо в ній майже нема нічого жіночого, анічогісінько!

— Ні, чоловіче, ні. У ній набагато більше жіночого, ніж тобі здається. Ти ще її не знаєш.

— Але вона поводиться, як рабиня...

— Може бути, але ти повинен дати їй волю... Бідолашна дуже налякана... Вона народилася наляканою... Ти скористався її страхом...

— Не знаю, не знаю, як це сталося...

— Такими ви і є, чоловіки. Ви не знаєте, що робите й не думаєте про це. Ви живете бездумно.

— Ми навіть часто про щось думаємо, але робимо навпаки...

— До чого ти це сказав?

— Ні до чого, власне...

— Ти, либонь, вважаєш, що я забагато думаю?

— Ні-ні, я тобі так не казав...

— Ні, ти вважаєш, що я складаюся з одних думок.

Розділ п’ятнадцятий

Бідолашна Мануела, дівчина із сиротинця, рабиня, завагітніла знову. У Раміро через це зіпсувався настрій.

— Так, наче мені не досить тих, яких я маю... — сказав він.

— А що мені робити? — вигукнула жертва.

— Зрештою, ти сам захотів, аби так було, — зробила висновок Хертрудіс.

І Раміро знову почав ставитися до дружини з тією співчутливою неприязню, яку виявляв до неї раніше. А вона переносила цю вагітність ще гірше, ніж попередню.

— Я боюся за бідолашну дівчину, — сказав дон Хуан, лікар, удівець, який збільшив кількість своїх візитів.

— Ви вважаєте, вона в небезпеці? — запитала його Хертрудіс.

— Ця бідолашна дівчина має хворі нутрощі; її спалюють сухоти в тяжкій формі. Та, можливо, вона витримає до пологів, бо природа мудра...

— Ні, не природа! Найсвятіша Діва Марія, доне Хуане! — урвала його Хертрудіс.

— Це вже як ви хочете. Як завжди, я покладаюся на вашу авторитетну думку. Отже, як я сказав, природа або Пресвята Діва, що для мене одне й те саме...

— Ні, Пресвята Діва — це благодать...

— Гаразд, отже, природа, Пресвята Діва чи благодать, чи як ви її назвете, в таких випадках захищає хвору й допомагає їй чинити опір доти, доки вона не приведе в життя нове створіння. Це невинне малятко слугує для майбутньої матері щитом