Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

– Що тут клята чайка робить, це що курорт морський? – бурмотів невдоволений життям кучерявий друг.

– Саво, ходімо, – шикнув скорченому від важкої гвинтівки другу хлопець і змінив маршрут.

Хлопці завернули з путівця ліворуч і попрямували до вже знайомої до болю лісосмуги, за якою чулося журчання води. Сава зрозумів, що до чого та, нервуючи, почав дихати ще важче. За планом Філіпенко мав би лежати з гвинтівкою та речами на новоутвореному човні, тоді як Наст, тримаючись руками за борт, спробував би доставити їх до іншого берега. Він розумів, що двадцять пляшок може і не вистачити для того, щоб втримати на воді немаленького хлопця і таку саму немаленьку зброю, проте, сподівався, що його слабкі знання з фізики у поєднанні з сильною удачливістю принесуть не той результат, якого він боявся.

Тримаючи слухавку максимально близько до вуха в спробах ігнорувати неприємно-­гучний динамік, Наст слухав гудки і чекав довгоочікуваного, нервового: «Я слухаю!».

– Я тебе слухаю, – через хвилину очікування нарешті пролунало з динаміків занадто спокійно.

– Пане майоре, – почав схвильовано Наст. Зазвичай він прокручував розмову з представником ГУР заздалегідь, але зараз все було експромтом. На то були причини. – Скажіть, будь ласка, локацію місця… цього таємного об’єкту.

– Дрон у тебе?

– Так, – коротко збрехав Наст.

– Щось ще скажеш? – серйозно питав майор, таке враження, знущаючись над серцем Наста, яке знов почало пекти та колоти. – Якісь особливості?

– Без особли… – скривився хлопець, спинившись і почавши терти себе в районі грудей. – Без особливостей, вбили росіянина, а так нічого такого.

– Гм, – гмикнув майор і продовжив мовчати у слухавку. Наст дійшов до лісосмуги і почав продиратися крізь гілки, зберігаючи мовчання вслід за розвідником, тільки двері видавали звуки шелесту об сплетені нескінченними паростками кущики та травичку.

– Я скину тобі в телеграм повідомлення, там буде… – почав він, але різко зупинився. – Стривай, – спокійно вимовив він і замовк, доки Наст із хрускотом гілок продирався до річки, а позаду кволо плівся Сава, важко дихаючи при кожному кроці.

«Тиц! Тиц!» – ламались голі гілочки одна за одною і Наст, нарешті виходячи до води, подивився назад, перевіряючи стан свого човна і тяжко дихаючого Саву: «Боже, як пенсіонер з однією легенею!» – подумав Яковенко, як раптом побачив заклякле обличчя друга, що дивився йому за спину, туди де мала бути лишень річка. «Клац-клац-клац», – почув він одразу безліч звуків зведення затвору. Хлопець похолов – вони потрапили до чорта в зуби. Сава німо підняв руки до гори – гвинтівка з тріском впала у кущ ліворуч від нього. Наст здогадався, що потрібно робити так само, навіть поки не побачивши цієї погрози. Повільно піднявши руки, він так само повільно повернув голову. Серце калатало як скажене, пекло, стріляло, але адреналін робив всі ці відчуття взагалі безболісними. Очам хлопця відкрилася картина, яку він ніяк не міг уявити: справжня флотилія надувних човнів, перероблених під бойові – з кулеметами на носі і різноманіттям прапорів на кормі. Один з прапорів, який побачив Наст, викликав емоції, що на мить подарували відчуття небуття. Жовто-блакитний стяг висів на найбільшому човні, що судячи за все, був головним. Військові, які були екіпажем човнів, здавалися Насту немов з кіно. Великі та грізні, повністю у чорному. Лишень жовта стрічка на плечі кожного. Лишень жовта стрічка і… і балаклави з зображенням привида. Дуже схожі на ті, що зробив Тімурчик для Наста ще два роки тому. На головному човні стояв здоровань, що був єдиним, хто тримав свій автомат в одній руці – спущеним дулом до землі. В іншій руці він тримав телефон, притиснутий до вуха. На Наста він дивився теж крізь маску привида, але його маска відрізнялась від інших – вона була створена справді з кісток. Принаймні верхня частина була з справжнісіньких білих кісточок, через що його образ і вбивче-­чорні очі, які дивились крізь невеличкі прорізі, по-справжньому лякали.

– Ми свої… – почав було гучно Наст, але різко замовк, побачивши вказівний палець біля вуст людини у головному човні. Він наказував мовчати.

Секунд п’ять стоячи таким чином, головний нарешті зробив жест рукою, й понад пів сотні вояків опустили зброю. Від того, як трусився Сава, здавалось, що вібрує сама земля. Зброя, яка могла перетворити двох друзів на решето, вже не була направлена їм в обличчя – тому, на відсоток заспокоївшись, Наст зміг розглянути більш детально все, що коїться навкруги. Приблизно десять човнів були пришвартовані до берега і ховалися в очереті й під гілками великої верби, що нависала над водою. Тоненькі мотузки тяглися від берега по одній до кожного човна, утворюючи хаотичне переплетення, що утримувало човни, які лишень плавно хиталися від течії води в статичному положенні. Головний повернувся до своїх підлеглих, і ті, майже одразу, почали неквапливо веслувати до самісінького берега. Закляклі Наст та Сава лишень дивились на все це з піднятими руками і чекали на свій вирок. Вочевидь вони побачили те, чого не повинні були побачити. Човен наблизився до берега, і на відстані трьох метрів від друзів головний військовий підніс телефон до маски черепа і тихенько сказав щось у слухавку. З гучних динаміків телефона, що був у піднятих над головою руках, пролунав знайомий шепіт майора Калиниченка:

– Так і будете далі стояти?

***

(півгодини потому)

– Ти взагалі на що розраховував, я просто зрозуміти не можу?! – продовжував вже п’ятнадцять хвилин рвати вудила Сава.

Військові перевезли їх на інший берег без зайвих питань. Наст досі не міг усвідомити, що тридцять хвилин тому зустрів майора Калиниченка, якого знав вже кілька років, втім жодного разу не бачив наяву. Хлопець йшов, намагаючись думати і прокрутити все, що трапилось. Майже щосекунди, подумки, він вдаряв себе по лобі, коли пригадував щось, що міг би спитати. «В тебе ще одинадцять годин», – пригадалися Насту слова кремезного розвідника. «Чому вони самі не захотіли запустити дрона? Чому вони тут? Як опинилися?» – думки одна за одною виникали в голові хлопця, а кучерявий друг, що тяжко дихав з гвинтівкою на плечі, щоразу вибивав Наста зі стану задумливості.