Читати книгу - "Вибрані романи"

проти смерті.

— А потім?

— А потім? Вам, либонь, доведеться піклуватися ще про одне дитя, взявши для нього годувальницю. Ви вже маєте чотирьох, матимете й п’яте.

— Я опікуватимуся всіма тими, яких пошле мені Бог.

— І мабуть, я не кажу, що напевне, але дуже ймовірно, Раміро знову здобуде волю, — і він подивився пильним поглядом у сірі очі Хертрудіс.

— І захоче одружитися втретє, — докинула вона, вдавши нерозуміння.

— Це вже був би справді героїчний учинок!

— А вам, бачу, далеко до такого геройства, бо ви волієте жити бездітним удівцем.

— Ох, доньє Хертрудіс, якби я міг говорити!

— Тоді краще мовчіть.

— Я мовчу.

Він узяв її за руку, трохи потримав її, і, поплескавши по ній своєю другою рукою, додав, зітхнувши:

— Кожен чоловік — це окремий світ, Хертрудіс.

— А кожна жінка — як місяць, чи не так, доне Хуане?

— Кожна жінка може бути неозорою, як небо.

«Цей чоловік платонічно залицяється до мене», — сказала собі Хертрудіс.

Тоді, як у домі всі боялися за здоров’я бідолашної Мануели, й весь догляд та лікування призначалися їй, зненацька захворів Раміро, й відразу з’ясувалося, що в нього запалення легенів. Бідолашна вихованка сиротинцю була геть приголомшеною.

— Я сама подбаю про нього, Мануело, — сказала їй Хертрудіс. — Ти опікуйся сама собою й тим, кого ти носиш у своєму лоні. Не намагайся доглядати свого чоловіка, бо це може погіршити твій стан.

— Але я повинна...

— Ти повинна дбати про своє.

— А мій чоловік, хіба він не мій?

— Ні, тепер він не твій; твій тепер малюк, який скоро народиться.

Стан Раміро ставав дедалі тяжчим.

— Боюся ускладнень на серце, — проголосив дон Хуан. — Воно в нього слабке. Нічого дивного — стільки прикростей і тривог!

— Він може померти, доне Хуане? — запитала Хертрудіс, опанована тривогою.

— Усе може бути...

— Порятуйте його, доне Хуане, благаю вас, порятуйте!

— Хіба я цього не хочу?..

— Ох, яке нещастя! Яке нещастя! — і вперше ця жінка мусила опуститися у крісло й знепритомніла.

— Це справді страшно навіть собі уявити, — сказав лікар, коли Хертрудіс прийшла до тями. — Залишити чотирьох дітей... та що я кажу, п’ятьох, а не чотирьох, і цю нещасну вдову в тому стані, в якому вона перебуває!..

— Цього найменше треба боятися, доне Хуане. Для цього є я, й мене буде досить. Але яке нещастя! Яке лихо!

А лікар собі сказав: «Тут усе зрозуміло: ця зовиця сподівається, що її зять здобуде волю. Кожна особа — це не тільки окремий світ, а й кілька різних світів. Але яка жінка! Незрівнянна жінка! Яка сила волі! Яка мудрість! І які очі! Яке тіло! Вона промениться вогнем!»

Раміро, одного вечора, коли лихоманка дозволила йому трохи прийти до тями, покликав Хертрудіс, попросив зачинити двері до спальні і сказав їй:

— Я помираю, Туло, помираю безнадійно. Відчуваю, що моє серце не хоче битися, попри всі уколи. Я помираю...

— Не думай про це, Раміро.

Але вона також уже не сумнівалася, що він помре.

— Я помираю, і настав час сказати тобі, Туло, всю правду. Це ти одружила мене з Росою.

— Але ж ти ніяк не міг зважитися...

— І знаєш, чому?

— Так, я знаю, Раміро.

— Спочатку, побачивши вас обох, я помічав лише Росу. Вона впадала у вічі здалеку. Та коли я до вас наблизився, коли почав приходити до вас, то я вже бачив тільки тебе, бо ти була єдиною, кого можна було бачити зблизька. Коли я дивився здалеку, вона затьмарювала тебе; а зблизька ти затьмарювала її.

— Не говори так про мою сестру, матір твоїх дітей.

— Ні. Мати моїх дітей — це ти, ти, ти.

— Думай тепер тільки про Росу, Раміро.

— З якою я скоро поєднаюся, чи не так?

— Хто знає!.. Думай про життя, про своїх дітей...

— З моїми дітьми залишишся ти, їхня мати.

— І Мануела, бідолашна Мануела...

— Той рік, який ти мені призначила, Туло, той фатальний рік.

Очі Хертрудіс наповнилися слізьми.

— Туло! — простогнав хворий, розкриваючи обійми.

— Так, Раміро, так! — вигукнула вона, падаючи в них і обіймаючи його.

Вони припали губами до губ і так лежали, схлипуючи.

— Ти все мені прощаєш, Туло?

— Ні, Раміро, ні. Це ти маєш мені простити.

— Я?

— Ти! Одного разу ти згадав про святих, які творять грішників. Мабуть, у мене було нелюдське уявлення про чоловіків. Та коли ти почав залицятися до моєї сестри, я зробила те, що мусила зробити. А крім того, я тобі признаюся, чоловік, будь-який чоловік, навіть ти, Раміро, вселяв мені страх; я могла бачити в ньому лише брутальність. Діти — так; але чоловік...

— Ти маєш рацію, Туло.

— Але відпочинь, ці емоції можуть завдати тобі великої шкоди.

Вона прибрала йому руки під ковдру, накрила його, поцілувала в лоб, наче дитину, — і він був тоді для неї дитиною — і пішла. Та коли опинилася наодинці з собою, то подумала: «А якщо він одужає й вилікується? Якщо не помре? Тепер, коли таємниця, що існувала між нами, відкрилася? А що буде з бідолашною Мануелою? Мені доведеться піти з цього дому! А куди? А якщо Мануела помре, й він стане вільний?» І вона пішла подивитись на Мануелу, яку знайшла дуже кволою.

Наступного дня вона привела дітей до постелі батька, уже соборуваного і вмираючого: вона підводила їх одного за одним і наказувала їм поцілувати його. Потім, спираючись на Хертрудіс, до хворого підійшла Мануела й мало не померла з розпуки, побачивши, в якому стані перебуває її чоловік. Хертрудіс мусила вивести її звідти й укласти в ліжко. А незабаром, тримаючись за руку Хертрудіс і шепочучи: «Прощай, моя Туло!» — Раміро випустив дух зі своїм останнім подихом. А вона, тітка, полегшила собі серце гіркими риданнями над бездиханним тілом батька своїх дітей, свого бідолашного Раміро.

Розділ шістнадцятий

Не можна сказати, щоби відчуття глибокого горя опанувало дім. Діти були ще неспроможними зрозуміти, що діється, а Мануела, вдова, майже не розуміючи, що вона вдова, зосередила своє життя та свій дух на тому, щоби боротися, як борються рослини, за інше життя, яке вона носила у своєму лоні, й при цьому стогнала, як