Читати книгу - "Заклиначка стихій, Поліна Ташань"

Вона стиснула губи в жалюгідний пародії на усмішку. Можливо, у тьмяному світлі ночі Нейт її і не побачив. Минула ще одна мовчазна хвилина, перш ніж він заговорив:

— Ти знала, що мій батько брав участь у нападі? — Почути ці слова від нього вона не очікувала. — Джон казав, що саме він виніс тебе з палацу, а потім заховав десь на ринку, де потім його застрелила варта, коли він намагався замаскуватися в діжці з водою. За це Вільгельм дав йому звання героя. Що про це скажеш?

Аліса повільно знизала плечима.

— Чесно? Мені байдуже. Настільки, наскільки це взагалі можливо. Кого хвилює, що робив твій батько? Головне — що ти думаєш про це.

— Я думаю, що вартові поквапилися застрелити його. — Вираз Нейта спохмурнів на очах. — Треба було просто закрити діжку кришкою й дати йому втопитися, як пацюкові. Сподіваюся, якщо твій брат повернеться до влади, він визнає його зрадником, і ніхто більше не згадає про ту наволоч, як про героя.

Як би дивно це не було, Аліса цілком розуміла його біль. Напевно, якби вона була на місці Нейта, вважала б так само.

— Не картай себе через це. Ти не винен.

Він вклав руки в кишені та стенув плечима.

— Можливо.

Після цього між ними знову запанувала тиша. Вона дозволила Алісі заспокоїтися та навести лад у думках, щоб за мить запитати:

— Отже, ти не передумав зі мною спілкуватися?

Брови Нейта насупилася від нерозуміння.

— А мав би? — Він кліпнув, дивлячись на неї й тоді второпав: — Постривай, ти думала, що я привів тебе сюди, щоб розірвати стосунки? Алісо, я полюбив тебе сиротою. Чого я маю розлюбити принцесу? — Його вуста потягнулися в лагідну усмішку: — Розслабся. Звісно, ні.

У голові Аліси відлунням пройшлося довге «Фух», а з легень наче зсипалася кам’яна оболонка, дозволивши їй нарешті вільно дихати.

— Я боялася, що ти злякаєшся титулу чи відповідальності.

— За кого ти мене вважаєш? — Він підійшов до гойдалки й вмостився поруч з нею. — Я нічого не боюся. Навіть кабінету Дараган.

Недавні спогади пробили її на щирий сміх. За мить Нейт взяв її за руку та своєю іншою почав малювати завитки на тильній частині. Так приємно. Ці м’які рухи її наче заколисували.

— Дядько зрадіє, коли дізнається про тебе, — зненацька промовив він. — Джон великий фанат політики Артура.

Від згадки про нього обличчя Аліси скривилося.

— Я знаю, що Дараган доручила йому знайти принцесу. Ти б йому значно допоміг, але…

Він зупинив руку й поглянув їй в очі.

— А ти хочеш?

Вона не була впевнена в тому, що відповісти. Слова Дараган того дня у лісі здалися їй доволі переконливими. Можливо, вона й справді здатна захистити її від короля, однак все одно краще не поспішати розкривати карти. Як завжди, Алісі потрібно більше доказів, а не припущення.

— Не знаю. — Вона зітхнула, звівши голову до верхівок майже голих дерев. — Я взагалі нічого не хочу. Якби ти тільки знав, як я від усього цього втомилася. Постійні таємниці, переслідування… Усе моє життя — це брехлива вистава.

Її очі пекли, хоча сльози й близько не наверталися. Горло давив клубок, наче перетворившись на гострий камінь. Після стількох поразок Алісі потрібна була пауза. Просто, щоб увесь світ зупинився й дав їй перепочити перед наступним ривком.

— Джон не наполягав, щоб я допомагав йому з пошуками. Поки що ми йому не скажемо. Потім я непомітно вивідаю більше інформації та, залежно від обставин, ми знайдемо вихід.

Нейт справді це сказав? Алісі не здалося? Бо від його слів на її обличчі мимохіть розпливалася усмішка.

— То ти доєднуєшся в мою команду підтримки?

Він і сам усміхнувся.

— Можна сказати й так.

У відповідь Аліса не вигадала нічого кращого ніж просто обійняти його. Міцно й м’яко водночас. Вона заплющила очі й притулилася щокою до його плеча. Нейт також обхопив її руками. Його тепле дихання приласкувало її шию, тимчасом як на спині пробігали мурашки. У його обіймах Аліса відчувала надзвичайний спокій, наче все так і мало бути, ніби їй тут і місце. Він її фортеця. Вона не хотіла його відпускати.

— Дякую, — прошепотіла вона, вдивляючись у лісову далечінь ледь розплющеними очима.

Він почав гладити її потилицю.

— За що?

Не довго думаючи, вона відповіла:

— За те, що зміг мене полюбити, хоча після всього лайна в моєму житті я роками твердила собі, що це неможливо.

Нейт гмикнув злегка всміхнувшись.

— Навзаєм.

Ніщо не могло зіпсувати цей момент. Принаймні вони обоє так думали, поки в одну мить раптово не почули разючий крик.

— Допоможіть! — Далекий вереск Люка розворушив лісову тишу.

Нейт і Аліса одразу ж розірвали обійми, спантеличено переглядаючись між собою. Що це було? Їм не здалося?

— Звір! — Повторився крик із того ж місця.