Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

– Е! Е‑хе, – погукав він Наста, але той лишень розлючено шикнув у відповідь:

– Та все!

– Ні, ну справді! Як ти хотів, щоб ми ріку ту перепливли?! Ґа?

– Не туди! – проігнорував його питання Наст, коли друг завернув на знайому вулицю – де була хлібна лавка Іванівни.

– А куди? – підняв брова догори Сава.

– Туди, – ткнув пальцем Наст на паралельну цій вулицю. – Зайдемо у двір з автомобільного входу.

– Правильно – ми ж машини, ги-ги, – посміявся сам зі свого жарту Сава, а Наст раптом став серйозний.

– Саво!

– Ґа?

– Я ж тебе забув спитати! Як там Рудий?! – вжахнувся Наст, бо ані слова не спитав про свого пораненого друга, неначе забувши про його існування.

– А‑а… та все добре, – спокійно продовжив Філіпенко, важко крокуючи по нерівному потрісканому асфальту.

– Тобто?

– Ну зробили операцію, все добре.

– А рука? – повністю зупинився Наст, з надією дивлячись на друга, немов від цього буде залежати доля руки Рудого.

– Та що рука, в нього їх дві, обидві залишаться, е-хе… Я ж казав тобі, це та ще сволота щаслива, йому завжди таланить.

– Фуух, – полегшено зітхнув Наст, а Сава продовжив:

– Та… Лікарі сказали, що вену якусь там заціпило і до артерії не вистачило кілька міліметрів, тому типу все ок. Ну менш із тим, я ж зранку з ним вже спілкувався, е-хе… він там наче поранений герой поводиться.

– Тю! – тільки-но встигав вставляти Наст.

– Та! Я ж йому кажу: «Руда твоя пика хіба не розуміє, що потрібно вести себе тихіше води та нижче трави? З такою зачіскою тим більш… Вони ж якщо наводку нададуть на рудого шкета з піжонською зачіскою, як гадаєш, скільки секунд тебе розшукуватимуть?». Ну, а там хоч вовк траву їж… – махнув рукою Сава, натякаючи, що Рудий взагалі не збентежений через це.

Хлопці завернули у двір, який колись, у, здавалося, вже далекому минулому, був рідним для Наста, і швидко промайнувши вздовж стіночки сірого будинку, зайшли у під’їзд. Захара вже не було, хтось зняв тіло хлопака, залишивши висіти самотню мотузку. Застигла кров на асфальті під нею – єдине, що натякало на скоєний тут злочин. Двері квартири Яковенків були опечатані червоною стрічкою, яка місцями відклеїлась і висіла у повітрі. Білий аркуш, прибитий цвяхом до дверей, неначе прокльон для майбутніх мешканців, казав усім: «Тут жили предатели родины – Виктор и Анастас Яковенки!». Наст і не помітив цього, коли шукав Рудого вчора. Він гірко гмикнув про себе і штовхнув двері. В оселі Яковенків нічого не змінилось: так само розкидані речі, розбиті меблі та папірці, якими була всіяна підлога. Сава зі стогонами полегшення скинув гвинтівку з плеча і поклав на диван, сівши поруч. Яковенко ж – не зупиняючись ні на мить, швидко покрокував до кухні і через п’ятнадцять секунд повернувся, тягнучи стіл.

– Що ти робиш? – поцікавився Сава з виразом тотального нерозуміння на обличчі, але Наст проігнорував питання.

Хлопець поставив стіл у метрі від стіни з діркою. Скривавлений прапор України вже майже не ворушився од вітру, немов йому бракувало сил. Наст підійшов до дивану, на якому сидів його друг і трохи нахабно висмикнув подушки, на які спиралася виснажена спина Сави. Він поклав їх на стіл, немов формуючи упор і декілька разів кинув погляд на стіну та стіл з подушками. Щось собі подумав та кивнув. Потім підійшов до гвинтівки, узяв важку зброю до рук та обережно встановив її на «подушкове» підвищення.

– Що ти робиш? – знов задав питання Сава, а Наст знову його проігнорував.

Хлопець подивився у приціл і, ще раз щось надумавши в своїй голові, кивнув. Він дістав телефон і, пересвідчившись, що до другої години лишилося всього три хвилини, нарешті звернувся до друга.

– Саво, підійди, будь ласка.

 

– Я вже зрозумів, – з блідим обличчям почав той, але Наст не звернув уваги.

– Та кращий стрілець за всіх, кого я будь-коли бачив.

– В тирі, Насте! В тирі!

– Неважливо, – похитав головою Яковенко і продовжив. – Ти повинен обіцяти мені…

– Ні-ні, я в будь-якому разі… – Сава хитав головою у сторони і його кучері хитались слідом.

– Саво, – поклав Наст руки на плечі другу і подивився у вічі. – Я ніколи не просив про таке, але зараз я благаю тебе. Якщо це буде пастка, якщо мене одразу вб’ють, якщо щось піде не за планом, ти повинен бігти, ховатись – повинен жити… – Наст зробив паузу, щоб набрати повітря, тоді як друг, не витримавши зорового контакту, опустив очі додолу і продовжив хитати головою, щоправда, вже менш впевнено. – Але пообіцяй, якщо ти побачиш того хлопця, що стояв з вами у черзі за хлібом – не будеш вагатись?

– Одразу?

– Ні, тільки якщо станеться щось таке…що мені не вдасться… – сказав Наст і дістав з-за спини свій чорний пістолет «Beretta 92».

– Не знаю, Насте, я не певен…

– Він вбив мого батька, Саво.

– Але…

– Він вбив Захара.

– А як я не влучу?

– Тімура, – продовжив Наст, яро дивлячись на понуру голову Філіпенка. -І можливо… Цвіркуна… і можливо… Ліру, – думка про дівчину почала знов рвати Наста зсередини. – Обіцяй, Саво.

– Обіцяю, брате, – прошепотів Сава і Наст обійняв друга, таке враження, немов востаннє.

На годиннику було вже 14:01, тому Наст швидко покрокував до виходу.

– Насте! – зашипів йому у спину кучерявий друг. – А як стріляти як прапор висить?!

Наст кинув око на надірваний скривавлений стяг, що легенько похитувався на іржавому цвяху від кожного подиху вулиці, і повернув погляд на друга.

– Він підніметься.

– А що як ні? Можна я його зірву?

– Ні, – похитав Яковенко головою. – Підніметься, – закінчив він і вийшов.

Перед виходом з під’їзду Наст обережно зиркнув за двері. Діма, якого він не бачив вже більше двох років, стояв приблизно на тому самому місці, де й тоді – в день, коли Наст дізнався, що його батька вбили, в день, коли Діма зробив наводку на нього, коли русявий хлопець з відразними шрамами на обличчі стояв і безтурботно пив гарячу каву поруч з розлюченими росіянами, що рискали у пошуках Наста. Діма сильно схуд. Це було дуже помітно, навіть незважаючи на широкі мішкуваті речі, які він завжди носив. Схудла шия, що здавалося от-от зламається, не втримавши голови, видавала всю занедбаність стану Юдіна. Проте Яковенко не відчув ані крихти жалю. Озирнувшись по сторонах та не помітивши нікого й нічого, Наст зняв пістолет з запобіжника і тихо вийшов на вулицю, одразу направивши дуло у спину своєму колишньому другу. Серце в хлопця калатало шалено, а в той час Діма, як завжди безтурботно, дивився у бік стежинки, певно, очікуючи побачити там Ліру.