Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут

Читати книгу - "Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут"

135
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 42
Перейти на сторінку:
6

— Ксано, дивись на мене! — несподівано гаркає чоловік.

Здригаюсь усім тілом. Спиною пробігає холод.

Здається, ще ніколи Назар не говорив зі мною таким загрозливим тоном.

— Татусю? — поруч вовтузиться Зайка. — Тобі подобається ведмедик?

— Так, зайченя. Ксано, мені повторити?

Разюча зміна в голосі ще більше напружує мене. Те, з якою ласкою Назар звертається до дочки, і як б’є словами з розмаху, коли говорить зі мною.

Примушую себе поглянути на нього.

Попри мої страхи, на обличчі чоловіка немає злості. Але він незадоволений. А мене гризе бажання виправдатися. Якесь неправильне бажання. Зайве.

— Назаре, не роби з мухи слона, — починаю.

Але чоловік мене обриває:

— А цю муху не Мирославом випадково звуть?

Жар приливає до щік.

— Так, Мирослав, — продовжує він. — Я вас бачив.

— Що? — ось тепер я серйозно здивована.

— У ТЦ. Заїхав туди, підібрати тобі у ювелірці подарунок. Хотів зробити сюрприз. Але твій сюрприз значно крутіший. Ви так мило виглядали разом. Просто ідеальна пара!

Його голос зривається на ревнивий сміх.

Назар завжди знав про Мирослава. Я сама розповіла й навіть показувала фото, коли ми ще просто спілкувалися. Але мені й на думку не спадало, що він ревнуватиме до минулого.

— Давай не в присутності дитини, — прошу.

Донька грає з ведмедиком, зовсім не відчуваючи напруження між нами.

— Ну тебе ж не збентежила присутність дитини, коли ти пішла пити каву з колишнім коханцем? — уїдливо зауважує Назар. — Чи він уже не зовсім колишній?

Ніколи не помічала за ним таких ревнощів.

— Що ти верзеш! — мене обурює його недовіра. — То була випадкова зустріч.

— Ну так, випадкова. І як усе вдало склалося! Я бачив, як ти мило червоніла на його дешеві компліменти.

Я і зараз уся червона. Хочу провалитися крізь землю.

— Будь ласка, припини, — шепочу, намагаючись його заспокоїти.

А чоловік усе сильніше накручує себе.

Зайка раптово подає голос:

— Тату, не свари маму. Вона мені ведмедика купила.

— Зайко, — лагідно каже Назар, але його колючий погляд спрямований на мене, — йди до себе в кімнату. Нам із мамою треба поговорити.

Донька ніби відчуває щось. Залазить до мене на коліна.

— Нехай мама мене віднесе.

— Ти ж велика дівчинка? — усмішка Назара стає напруженою. — Можеш сама дійти, ніжками.

— Ні, — вона обхоплює мене руками. — Я маленька. І ніжки в мене малі. Нехай мама несе.

— Я віднесу її й повернусь, — беру доньку на руки й підводжуся.

На обличчі Назара сіпається жила.

— А чому татко сердиться? — питає Зайка, сидячи в мене на руках.

— Він не сердиться, — натягнуто усміхаюся. — Просто втомився. Не бійся, усе добре.

Намагаюся говорити безтурботно, але всередині суцільна напруга та страх. Назар ніколи так не поводився. Я навіть не уявляла, що він настільки ревнивий.

Перед очима виринає обличчя Мира.

Щоки горять.

Раптом усвідомлюю, що чоловік має право на ревнощі. Я не така байдужа до колишнього, як хотіла здаватися. Так, весь цей час я не згадувала про нього, але варто було нам із Миром випадково зіткнутися — і минуле, наче лавина, увірвалося в моє сьогодення.

Але це неправильно. Назар чудовий чоловік. Я мушу його заспокоїти, довести, що він єдиний чоловік для мене, й інших мені не треба.

— Хочеш намалювати татові картинку? — питаю дочку.

Та киває.

Саджаю її за стіл у дитячій. Даю олівці та аркуш паперу.

— Я принцесу намалюю, — поважно каже Зайка. — І принца. Тато буде принцом, а ти — принцесою.

— Добре, люба.

Цілую її й виходжу.

Нервовість знову охоплює мене, ніби варто було спустити доньку з рук — і я втратила спокій.

Іду на кухню, а в самої серце тривожно стукає. Відчуваю, що розмова чекає неприємна.

Назар усе ще сидить за столом. У руках телефон. Похмурий погляд спрямований на екран.

Почувши мої кроки, чоловік підводить голову.

Я завмираю на порозі. Надто вже важко він дивиться. Ніби знає про мене щось погане. Але ж я нічого поганого не зробила.

— Назаре…

— Ти спала з ним? — лунає раптове запитання.

— Що? — здивовано кліпаю. — З ким?

— Не прикидайся. Зі своїм колишнім.

— Назаре, ти ж не серйозно? Ми сьогодні зовсім випадково зустрілися. Ти ж сам бачив, що я із Зоєю була.

— Саме так, — цідить чоловік. — Бачив. Як ви мило щебетали, сидячи в кафе. І як ти на нього дивилась. Мало слину не пускала, як березнева кішка.

— Що за маячня…

— Маячня? Та ти готова була просто там ноги розсунути, аби він заліз на тебе,— Назар повільно підводиться з місця.

— Стривай, усе не так… — задкую.

Чоловік вмить виявляється поряд зі мною. Дивиться лячним, чужим поглядом. Мені страшно. Ніколи не бачила його таким.

Він змушує мене притиснутися спиною до стіни. Нависає.

— Дай телефон, — чую крізь шум у вухах.

— Що? — видихаю.

— Дай! Свій! Телефон! — гаркає чоловік. — Жваво!

Здригаюсь і простягаю йому смартфон.

— Розблокуй.

Що й роблю.

Приховувати мені нема чого. Але відчуття, що він лізе в мій особистий простір, стає нестерпним. Адже це все неправильно. Він не повинен мене підозрювати й обшукувати. Я не злочинниця!

Чоловік вдаряє рукою об стіну поряд зі мною.

Завмираю від страху.

Він же міг… вдарити мене!

— Гаразд, я нічого не знайшов, — Назар кидає мій телефон на стіл. — Або ти все підтерла.

— Назаре, я з ним взагалі не спілкувалася до сьогоднішнього дня, — схлипую від образи. В очах збираються сльози. — Присягаюсь, та зустріч була випадковою. Він давав свою візитку, але я не взяла.

Відчуваю, що зараз розревуся.

— Добре, я повірю тобі.

Мить — і чоловік хапає мене за підборіддя.

— Чуєш? Ти — моя, — цідить мені в губи. — І завжди будеш моєю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 10 11 12 ... 42
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут"