Читати книгу - "Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ксано, дивись на мене! — несподівано гаркає чоловік.
Здригаюсь усім тілом. Спиною пробігає холод.
Здається, ще ніколи Назар не говорив зі мною таким загрозливим тоном.
— Татусю? — поруч вовтузиться Зайка. — Тобі подобається ведмедик?
— Так, зайченя. Ксано, мені повторити?
Разюча зміна в голосі ще більше напружує мене. Те, з якою ласкою Назар звертається до дочки, і як б’є словами з розмаху, коли говорить зі мною.
Примушую себе поглянути на нього.
Попри мої страхи, на обличчі чоловіка немає злості. Але він незадоволений. А мене гризе бажання виправдатися. Якесь неправильне бажання. Зайве.
— Назаре, не роби з мухи слона, — починаю.
Але чоловік мене обриває:
— А цю муху не Мирославом випадково звуть?
Жар приливає до щік.
— Так, Мирослав, — продовжує він. — Я вас бачив.
— Що? — ось тепер я серйозно здивована.
— У ТЦ. Заїхав туди, підібрати тобі у ювелірці подарунок. Хотів зробити сюрприз. Але твій сюрприз значно крутіший. Ви так мило виглядали разом. Просто ідеальна пара!
Його голос зривається на ревнивий сміх.
Назар завжди знав про Мирослава. Я сама розповіла й навіть показувала фото, коли ми ще просто спілкувалися. Але мені й на думку не спадало, що він ревнуватиме до минулого.
— Давай не в присутності дитини, — прошу.
Донька грає з ведмедиком, зовсім не відчуваючи напруження між нами.
— Ну тебе ж не збентежила присутність дитини, коли ти пішла пити каву з колишнім коханцем? — уїдливо зауважує Назар. — Чи він уже не зовсім колишній?
Ніколи не помічала за ним таких ревнощів.
— Що ти верзеш! — мене обурює його недовіра. — То була випадкова зустріч.
— Ну так, випадкова. І як усе вдало склалося! Я бачив, як ти мило червоніла на його дешеві компліменти.
Я і зараз уся червона. Хочу провалитися крізь землю.
— Будь ласка, припини, — шепочу, намагаючись його заспокоїти.
А чоловік усе сильніше накручує себе.
Зайка раптово подає голос:
— Тату, не свари маму. Вона мені ведмедика купила.
— Зайко, — лагідно каже Назар, але його колючий погляд спрямований на мене, — йди до себе в кімнату. Нам із мамою треба поговорити.
Донька ніби відчуває щось. Залазить до мене на коліна.
— Нехай мама мене віднесе.
— Ти ж велика дівчинка? — усмішка Назара стає напруженою. — Можеш сама дійти, ніжками.
— Ні, — вона обхоплює мене руками. — Я маленька. І ніжки в мене малі. Нехай мама несе.
— Я віднесу її й повернусь, — беру доньку на руки й підводжуся.
На обличчі Назара сіпається жила.
— А чому татко сердиться? — питає Зайка, сидячи в мене на руках.
— Він не сердиться, — натягнуто усміхаюся. — Просто втомився. Не бійся, усе добре.
Намагаюся говорити безтурботно, але всередині суцільна напруга та страх. Назар ніколи так не поводився. Я навіть не уявляла, що він настільки ревнивий.
Перед очима виринає обличчя Мира.
Щоки горять.
Раптом усвідомлюю, що чоловік має право на ревнощі. Я не така байдужа до колишнього, як хотіла здаватися. Так, весь цей час я не згадувала про нього, але варто було нам із Миром випадково зіткнутися — і минуле, наче лавина, увірвалося в моє сьогодення.
Але це неправильно. Назар чудовий чоловік. Я мушу його заспокоїти, довести, що він єдиний чоловік для мене, й інших мені не треба.
— Хочеш намалювати татові картинку? — питаю дочку.
Та киває.
Саджаю її за стіл у дитячій. Даю олівці та аркуш паперу.
— Я принцесу намалюю, — поважно каже Зайка. — І принца. Тато буде принцом, а ти — принцесою.
— Добре, люба.
Цілую її й виходжу.
Нервовість знову охоплює мене, ніби варто було спустити доньку з рук — і я втратила спокій.
Іду на кухню, а в самої серце тривожно стукає. Відчуваю, що розмова чекає неприємна.
Назар усе ще сидить за столом. У руках телефон. Похмурий погляд спрямований на екран.
Почувши мої кроки, чоловік підводить голову.
Я завмираю на порозі. Надто вже важко він дивиться. Ніби знає про мене щось погане. Але ж я нічого поганого не зробила.
— Назаре…
— Ти спала з ним? — лунає раптове запитання.
— Що? — здивовано кліпаю. — З ким?
— Не прикидайся. Зі своїм колишнім.
— Назаре, ти ж не серйозно? Ми сьогодні зовсім випадково зустрілися. Ти ж сам бачив, що я із Зоєю була.
— Саме так, — цідить чоловік. — Бачив. Як ви мило щебетали, сидячи в кафе. І як ти на нього дивилась. Мало слину не пускала, як березнева кішка.
— Що за маячня…
— Маячня? Та ти готова була просто там ноги розсунути, аби він заліз на тебе,— Назар повільно підводиться з місця.
— Стривай, усе не так… — задкую.
Чоловік вмить виявляється поряд зі мною. Дивиться лячним, чужим поглядом. Мені страшно. Ніколи не бачила його таким.
Він змушує мене притиснутися спиною до стіни. Нависає.
— Дай телефон, — чую крізь шум у вухах.
— Що? — видихаю.
— Дай! Свій! Телефон! — гаркає чоловік. — Жваво!
Здригаюсь і простягаю йому смартфон.
— Розблокуй.
Що й роблю.
Приховувати мені нема чого. Але відчуття, що він лізе в мій особистий простір, стає нестерпним. Адже це все неправильно. Він не повинен мене підозрювати й обшукувати. Я не злочинниця!
Чоловік вдаряє рукою об стіну поряд зі мною.
Завмираю від страху.
Він же міг… вдарити мене!
— Гаразд, я нічого не знайшов, — Назар кидає мій телефон на стіл. — Або ти все підтерла.
— Назаре, я з ним взагалі не спілкувалася до сьогоднішнього дня, — схлипую від образи. В очах збираються сльози. — Присягаюсь, та зустріч була випадковою. Він давав свою візитку, але я не взяла.
Відчуваю, що зараз розревуся.
— Добре, я повірю тобі.
Мить — і чоловік хапає мене за підборіддя.
— Чуєш? Ти — моя, — цідить мені в губи. — І завжди будеш моєю.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут», після закриття браузера.