Читати книгу - "440 днІв без тебе (усім, кого торкнулася війна), Людмила Міщук"

Ти вже більш-менш спокійний. Сьогодні дзвониш цілий день. Їздив у Волноваху (казав «додому»). І знову соняхи, як і в Андрія…

Приїжджав знову Толік Тимощук. Він вже демобілізувався. Питався, чим помогти, заспокоював.

Я ввечері Аллі розказала про тебе...і батькові теж. Татусю, все буде добре, ти тільки бережися… У вас 300-тий, ти відвозив, бачив і чув перший справжній обстріл. Бережи вас Господь.

Алла отримала фото, завтра в коледжі відкриє.

25. 07. 15. День дев’яносто другий.

1/4 служби пройшла – сьогодні 3 місяці твоїх поневірянь у війську. Жду ранішнього дзвінка, бо не знаю, чи можна до тебе дзвонити.

Може сьогодні будемо молотити.

Не молотили, зламалась жатка. Вітя своє змолотив, вродило щедро.

Ти знову «казку»  розказуєш, що тихо і спокійно, та чи так воно?

26. 07. 15. День дев’яносто третій.

Я в Луцьку. Побрели з донькою на базар. Їй купили лише навушники, а я додому сіток упаковку і хімію для вигрібної ями. Потеревенила з Марією трохи.

Тобі скучно, а доні так приємно, що ти це їй сказав.

І мені дуже-дуже скучно, Іванку…

27. 07. 15. День дев’яносто четвертий.

Ой, батьку, в новинах стільки біди про вас розказували, а ти все «тихо, тихо»…

Батько як поїхав перед обідом, то майже до вечора нема. Я надіялася, що сьогодні змолотимо… Ремонтували весь день комбайна. Жнива переносяться на завтра.

Ох, доленько, доня прийшла з роботи в 10 годин вечора!

28. 07. 15. День дев’яносто п’ятий.

Зранку вляглася спати. Далі вичистила хату і готуюся жнивувати.

Слава Богу! Батько привіз зерно. Вітя Льонів і Пєтя Тольців носили, я насипала. Ще лишився овес, але він ще зеленкуватий.

Так добре, Іване, що ти часто дзвониш, здається, що так час швидше іде. Я скучаю за тобою, так тривожно іноді стає і хочеться плакати.

29. 07. 15. День дев’яносто шостий.

Ура, прийшла зарплата. А я згубила лайф-сімку, тепер треба їхати до банку.

Консервую огірки, салати.

30. 07. 15. День дев’яносто сьомий.

Полила вазони в школі, пересадила деякі вдома.

Знаєш, я вже дожила до тої стадії, коли замалі літні канікули (згадую тьотю).

Трохи продовжую наводити лад у льосі. Вже нарешті треба згодувати буряки і картоплю, вже скоро нові засипати.

Я так звикла до наших теревень по телефону, що іноді здається, що ти ввечері приїдеш з Луцька чи Ківерець, розкажеш, що де чув і бачив…

31. 07. 15. День дев’яносто восьмий.

Ах, ви ж морди обоє!!! Я так доню виглядаю, а вона не каже, що їде додому! І ти мовчиш, свинко волноваська!!!

Дивлюсь на твої фотографії і так хочеться тебе побачити, обняти!!! Ми ніколи-ніколи не будемо сваритися, чуєш?!

Нарешті сонечко вдома!!!

01. 08. 15. День дев’яносто дев’ятий.

Тюкуємо солому. Вітя Льонів і Переходько помагають звезти і зложити. Ми з донечкою готуємо їсти.

Алла їде в ліс на шашлики.

Татусю, в нас все гаразд, от би тільки ти скоріше вернувся. То сонце на Донбасі тобі нагадує курс додому?.. А глянь на наше сонечко!!! ☺

02. 08. 15. День сотий.

Минуло 100 днів твоєї служби. Вже багато! Іванку, щодня зайнята роботою, а між нею балакаю з тобою, то і не здається, що вже так багато. А з іншого боку глянь, геть мало… І так ще довго до квітня наступного року.

Може ті собаки київські щось ворухнуть вже після виборів. Але ми вже ждали після виборів добра, а де воно?

Відправила Аллусю до Луцька, дід пішов на вечорниці, а я знов сама. Сумно… Ти уявляєш, доня сказала, що в неї таке відчуття, що вона в Луцьку вдома, а до нас приїжджає тільки відпочити. Стала міська наша дитина.

03. 08. 15. День сто перший.

У нас сьогодні обжинки – змолотили овес. Вітя Льонів поміг поносити. Лишилося солому вівсяну звезти. Може, Богданок затюкує, буде легше.

Знаєш, я рада, що ми все встигаємо. Не тому щоб довести, що я зможу справитись без тебе, а щоб порадувати тебе, що в нас все нормально. Як ти там, на чужині, батьку? Чи скучаєш за домівкою?

04. 08. 15. День сто другий.

Хороший ранок, найкращий за літо: дзвонила донечка і ти… А головне, що ти сказав, що проситимеш відпустку!!!

Усе, я вже тепер житиму тим, що чекатиму швидше середини вересня. Поки що нічого нікому не казатиму, тільки чекатиму-чекатиму-чекатиму…