Читати книгу - "Чарівна Лоліта: Тіні Королівства (частина 1), Віккі"

— Сестро, скоро все скінчиться, — сказав він, дивлячись на темну мапу, розстелену перед ним. — Ми знайдемо перстень, і Аврора буде знищена. Ми правитимемо цим світом.

Сестра Зло зловісно всміхнулася.

— Так, брате. Але пам’ятай, Лоліта та її друзі стоятимуть у нас на шляху. Ми маємо знайти перстень раніше, ніж вони зможуть нас зупинити.

Тінь війни

Війна була неминучою. Ельфи, люди та всі живі створіння, що стояли на боці світла, готувалися до останньої битви, яка вирішить майбутнє їхніх світів. Але в цей час маленька іскра надії, ледь помітна, як спалах зірки, усе ще горіла в серці принцеси Аврори.

Підземелля надії

Темниця під землею була холодною й вологою, її стіни обвивали тіні, як і сама доля Аврори, що, здавалося, була назавжди відрізана від світла. Працюючи в шахті, вона тягала каміння від ранку до ночі, її руки були подряпані й у ранах, а тіло змучене безкінечною працею. Бідна принцеса більше не була тією яскравою, царственою дівчинкою, яку знали в королівстві. Тепер вона була просто рабинею, з обличчям, посіченим шрамами від ножиць, які колись тримала в руках, намагаючись звільнитися від влади Сестри Зла. Але попри всі жахіття, Аврора продовжувала жити, не втрачаючи надії.

Одного разу, коли вона знову була на складі, тягнучи важкі камені, її очі зустрілися з іншою фігурою — темною й величною. У кутку шахти стояв чоловік, його погляд був сповнений печалі й водночас мудрості. Це був Ельдар, батько Лоліти, той самий ельф, чий дух був закутий у рабстві, але якого Аврора в своєму серці вважала можливим рятівником, знаючи, що він був другом короля Генріха.

Він повільно підійшов до неї, стримуючи біль, бачачи її страждання. Його очі зустрілися з її, і він схилив голову перед нею, не помічаючи ні її брудного обличчя, ні змученого тіла. Він бачив у її очах незламну силу і ту іскру, що все ще горіла в її душі.

— Ти… Ти — майбутня королева, — вимовив Ельдар, його голос звучав як ніжне застереження.

Аврора мовчала, не знаючи, як відповісти. Вона не хотіла говорити про своє горе, не бажала зраджувати свої страждання словами.

Ельдар, відчувши її мовчання, запитав м'яко:
— Хто тебе поранив? Хто залишив ці шрами?

Аврора на мить глянула на нього, але потім відвела погляд. Вона не могла розкрити всю правду, адже була зв’язана клятвою мовчання, щоб зберегти надію.

— Це неважливо, — тихо відповіла вона, її голос тремтів від утоми, але був сповнений рішучості. — Важливіше те, що твоя донька Лоліта і її друзі не втрачають надії. Вони йдуть своїм шляхом, незважаючи на всі перешкоди. Головне — темний перстень ніколи не має потрапити до їхніх рук. Він не повинен підкорити собі світ.

Ельдар слухав її, і його серце стискалося від болю. Він знав, що з кожним днем вони все ближче до своєї мети, але також розумів, що для цього потрібно більше — його донька, Лоліта, має перемогти у цьому великому бою. Він не міг передбачити, коли настане той момент, коли вони знову зустрінуться, але він вірив у неї та її місію.

— Я сподіваюся, що моя донька виконає свою місію, — сказав Ельдар, і його слова прозвучали як молитва. — Вона має звільнити вас, принцесо, і повернути світло в королівство. Не втрачай надії, цей день близько.

Аврора вдивлялася в його очі і, відчувши щирість у його словах, міцно стиснула кулаки, молячись про те, щоб вона змогла стати частиною цього великого шляху. Вона знала, що її звільнять, але не могла дати собі обіцянку, що колись буде по-справжньому вільною. У її серці палала лише одна мета — допомогти Лоліті, її сестрі, і бути тією, хто змінить усе.

Тим часом у шахтах пролунали важкі кроки — орки наближалися. Ельдар випростався, знаючи, що має знову сховатися, але його погляд залишався прикутим до Аврори. Він прошепотів:
— Тримайся. Скоро настане день, коли ми переможемо.

Аврора заплющила очі, згадуючи слова батька Лоліти, і відчула, як надія наповнює її душу, попри темряву, що їх оточувала.

Ніч у королівстві ельфів

Ніч у королівстві ельфів була чарівною. Тиша огортала стародавні дерева, а світло зірок, здавалося, осявало кожну живу істоту в цьому дивовижному світі. Факели вздовж садових доріжок м'яко палали, створюючи атмосферу затишку й спокою. Однак серед усієї цієї краси сиділа Вікторія, на квітковій альтанці, поглинута своїми думками. Вона була з іншого світу, і це місце здавалося їй водночас чудовим і чужим.

Її обличчя, попри всю свою красу, було сумним. Її душу гнітив важкий тягар. Усе, що вона бачила і пережила з Лолітою за останній час, залишило в ній незгладимий слід. Вона замислилася про те, як нелегко її подрузі. Лоліта повинна врятувати світ, звільнити принцесу Аврору, і на цьому шляху їй ще доведеться подолати власний біль — рану, яка не загоїться.

Максуд, її коханий, не міг не помітити її печалі. Він знав, що вона переживає, тому, не вагаючись, підійшов до неї. Його теплий погляд одразу привернув її увагу, і Вікторія, побачивши його, лагідно мовила:
— Ах... Максуд... ти не спиш?
— Ні, ще не спиться, — відповів він, сідаючи поруч. — Тут так красиво.
— Так, дуже. От би жити тут... — Вікторія подивилася на безмежне нічне небо, на яскраві зорі, думаючи про те, яким би міг бути її світ у цьому королівстві, якби не всі ті випробування, через які вони пройшли.

Максуд, відчуваючи її тривогу, не міг не запитати:
— Чому ти не спиш? Що тебе хвилює?

Вікторія зітхнула й поглянула вдалечінь, її погляд був повний смутку. Потім вона, ніби намагаючись знайти потрібні слова, відповіла:
— Мене турбує Лоліта. Як їй важко... адже весь цей час вона не знала, хто її батько, а тепер дізнається, що він ельф, що він у полоні... а ще її місія... врятувати принцесу Аврору, пройти крізь стільки випробувань... Я боюся за неї, Максуд.

Вона знову перевела погляд на нього й продовжила, не приховуючи хвилювання:
— У неї рана, яка не загоїться. І як би ми не намагалися допомогти, їй усе одно доведеться пройти цей важкий шлях. Я... я боюся її втратити. Ми з Лолітою виросли разом, вона для мене як сестра. Якби не її батько, який втягнув її у цей світ, усе могло б бути інакше. А її мама... вона так за неї хвилюється...