Читати книгу - "Тобі, мій Герою, Люба Ковальчук"

Чорний день... Прощання

Приїхав..
 

Ми готувалися їхати в морг на впізнання мого коханого Дмитрика. Поспіхом зібравшись, сіли в машину і швидко поїхали. 
 

Пів дороги нас проводжав короткочасний дощ, небо плакало разом з нами холодними сльозами. Я сиділа на задньому сидінні, міцно пригорнувши до себе донечку. Серце ще більше боліло, дивлячись на її невинний дитячий погляд, нерозуміння що відбувається. «Чому мама постійно плаче, чому мама так сильно пригортає мене до грудей і майже ніколи не відпускає з рук», - напевно, було в її світлій голівці. Вона ще не знала, що клятого дванадцятого липня близько шостої години ранку, у свої шість місяців вона стала напівсиротою. Її татка більше немає. І зараз ми їхали на зустріч, на важку зустріч, від якої по спині мурашки і серце котилося в п'ятки. Сліз
більше не було, кам'яне обличчя, без жодних емоцій.. Мертва тиша наповнювала салон автомобіля..
 

Перед нами працівник моргу відкрив білі пластикові двері.
 

- 3 дитиною не можна всередину, - застеріг мене.
 

Я стояла біля дверей у проході невеличкої кімнати, з якої доносився солодко-кислий незвичний запах, від якого паморочилася голова і німіли ноги. Крики матері відлунням пронеслися в голові. Перед моїми очима постав образ чоловіка, який лежав на металевому «ліжку-каталці». Набряклий живіт, ноги, руки із синюватим відтінком. Я придивилася до голови, і щось знайоме кольнуло в серце: «Діма..». Це був він.. Захлинаючись слізьми, відійшла трохи вбік. Це був він! Це знайоме чорне, пряме, коротко стрижене, волосся, форма голови, у рва-
них ранах від куль із синюшними п'ятнами тіло, все таке рідне водночас чуже. Він не повинен був бути в такому стані! Такого не може бути! І знову тисячі емоцій і думок розривали серце.
 

Обійнявши донечку, я ходила взад-вперед, чекаючи на висновок лікаря й особисті речі Дмитрика. Тихо плачучи, шепотіла до неї, заспокоюючи. Всередині був нестерпний біль і відчай, я знала, що тепер точно у нашої
дитини одна, повинна жити за двох, захищати за двох і бути поруч за двох, я — це все, що має донька, і ради неї я повинна бути сильною, триматися і добиватися всього, падаючи і встаючи заново..
 

Наступний день.. Сімнадцяте липня.
 

Сонце підіймалося вгору, просинаючись від нічного сну. За нашим вікном починався мирний, тихий ранок. Пташки заводили свою щоденну пісню, радіючи новому дню.
 

Сьогодні нашій донечці виповнилося сім місяців. І
саме в цей день вона ховатиме свого рідного люблячого татка, який загинув на війні, боронячи нашу землю й охороняючи сон своєї маленької дівчинки.
 

Я легенько поцілувала в щічку нашу солодко сплячу красуню, щоб не розбудити, і встала з ліжка. Сьогодні буде ще один важкий день. Похорони мого коханого, моєї половини — половини серця..
 

На дворі було дуже багато незнайомих людей різного віку. Я підійшла до труни востаннє попрощатись з Дмитриком.
 

Він лежав у військовій формі, мій воїн. Біля голови лежав маруновий берет з емблемою ДШВ. Я простягнула руку і легенько торкнулася голови. Вона була холодна і тверда як лід, на його обличчі виступили краплі поту, які стікали по обличчю. Складалося враження, що Дмитро теж плакав.
 

Рука потяглася до волосся. Воно було таким м'якесеньким та слухняним, і мені на секунду здалося, що ми, як і раніше, лежимо поруч одне з одним і я гладжу його волосся за тихою душевною розмовою, пестячи, а він посміхається від насолоди і майже мурчить, як ніжний котик. Наче ми зараз тільки вдвох у повній тиші.. Але ні..
Серйозний і сильний воїн у моїх обіймах раніше тонув і розтавав, а зараз лежав з непорушним, кам'яним виразом обличчя, яке було в ранах від куль. Я легенько провела рукою по шву розірваної щоки, моє серце зжалося, він був таким рідним і водночас чужим

Чорні широкі брови, кругленький ніс із виямкою на переніссі, закриті очі з довгими чорними віями, наче поринув у довгий та глибокий сон.. Але мозок знав, що він не спав... Цього душевного тепла, зв'язку більше не було. Лежало просто тіло, тіло, яке раніше обіймала, цілувала. На якому знала кожну ямочку і горбочок, кожну родимку
і прищик, кожну малесеньку частинку, яка була до болю знайомою і рідною..

Моя рука потягнулася до руки Дмитра. Я обережно почала гладити його бліді та холодні пальці, теж до болю знайомі та рідні. Повільно одягнувши обручку на безіменний палець правої руки, я нахилилася поцілувати свого єдиного коханого у холодні, спітнілі та тверді, вуста.. Цю обручку я вдягнула вдруге і востаннє, назавжди
скріплюючи наше кохання..

Поруч положила його білу, з сімейного образу, футболку з написом «Захисник України», в якій ми мріяли зробити фотосесію втрьох. Тепер залишилися тільки донечки та моя футболки зі схожими написами.. Тиха, на повнена болем, гаряча сльоза упала на обличчя коханого: «Тепер він назавжди якусь частинку мене залишить з
собою», - промайнуло в голові.

Мені важко було прощатися з коханим знову і знову, хотілося, щоб швидше закінчилося це все, його обличчя виглядало таким втомленим, було відчуття, що йому теж було важко прощатися з нами..

На кладовищі перед закриттям труни дерев'яною
важкою кришкою я востаннє поцілувала коханого в вуста і попросила подумки чекати мене там, де він зараз є: «Через дуже багато років, які пролетять, як вітер, ми повинні будемо знову зустрітися і бути вже назавжди разом. А поки я залишаюся тут для нашої кровиночки, донечки»
 

Мені стало так тепло-тепло на серці, неначе хтось невидимий ззаду обіймав і втішав, огорнувши щирою любов'ю і ніжністю. «Ми колись будемо обов'язково разом, і я розповім про все, все коханому»,- було у думках..
 

Із напівпрозорою пеленою з гарячих сліз на очах я неохоче вкинула останню жменю холодної сирої землі із запахом чорного болю і невідомості у глибоку яму, в якій лежало моє серце, моє кохання. Цей запах назавжди залишиться в спогадах, до кінця днів нагадуватиме про біль
та рану, яку ніщо, ніхто ніколи не загоїть. Із цілого серця зосталася половина, з якою мені жити і вкривати повноцінно любов’ю маленьку донечку для її щасливого життя. Вона знатиме, що в неї найкращий татко в світі, який безумовно любив її і обожнював, її татко мужній Герой.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍