Читати книгу - "Проклята душа, Дроянда"

Розділ 11

Після тієї ночі між Лією та Ейданом усе змінилося. Вони не говорили про поцілунок, не шукали слів для своїх почуттів — але кожен погляд, кожен дотик, кожне мовчання між ними набуло нової глибини.

Коли вони прокидались на стоянках у лісі, він завжди залишав поруч для неї чашку теплого чаю. Коли вона говорила, він слухав так уважно, ніби її голос був єдиним, що він хотів чути. А Лія щоразу ловила себе на думці, як сильно тягнеться до нього.

Але доля не спішила дати їм спокій.

— Ми майже біля Вежі Води, — сказав Ейдан наступного дня, коли вони стояли над урвищем, де внизу розливалась блакитна ріка. — Там нас чекає випробування. Можливо, найважче.

Лія кивнула, вдивляючись у горизонт. Її пальці несвідомо потягнулися до кулона на шиї — маленької кулі з водою, яку подарувала їй мати.

— І що тоді? — тихо запитала вона. — Що буде після того, як ми все пройдемо?

Ейдан замовк. Він не відповів одразу.

— Якщо ти врятуєш мене… — його голос здригнувся, — може так статись, що я забуду тебе.

Лія різко обернулась.

— Що ти сказав?

— Така ціна. Вежа бере те, що для нас найцінніше. А для мене… — він не договорив. Але Лія зрозуміла.

Вона зробила крок ближче.

— Я не дозволю тобі забути. Навіть якщо доведеться боротися з Вежею. Навіть якщо доведеться… з тобою.

Ейдан торкнувся її щоки.

— Ти така вперта.

— А ти такий дурень, — усміхнулась вона крізь сльози.

Їхні погляди знову зустрілися. Вони стояли на краю — не лише урвища, а й вибору. Їхні серця були поруч, але доля готувала пастку.

І все ж, Лія знала: вона не зупиниться. Бо любов — не слабкість. Вона була їхньою найбільшою силою.

Ейдан стояв мовчки, поки Лія торкалася його руки. Її пальці були теплі, живі — такі справжні. Він хотів затримати цю мить. Але в голові голос нагадував: це не триватиме вічно.

— Я боюсь, Ліє, — зізнався він нарешті. — Я боюсь не болю, не смерті. Я боюсь… забути тебе.

Лія м’яко усміхнулася, хоча в її очах блищали сльози.

— Я не дам тобі забути. Навіть якщо доведеться щоранку нагадувати тобі, хто я. Хто ми.

Вона наблизилась і поклала голову йому на груди. Його серце билося швидко — у такт її власному.

— Я впишу твоє ім’я в небо, в камінь, у кожну краплю води. Якщо Вежа забере пам’ять — я дам тобі нову. Якщо забере мрію — я придумаю іншу. Але я не віддам тебе.

Ейдан обійняв її, і Лія відчула, як він стискає її так, ніби вона — його останній ковток повітря.

— Ти не звичайна, Ліє. Ти — шторм і тиша водночас. І я… я закохався в тебе ще тоді, коли ти вперше кинулася на мене з тими розгніваними очима.

Вона засміялась крізь сльози.

— А я подумала тоді: "От же, самовпевнений хлопець!"

— І все ж… тут ми. Разом.

Лія підвела голову, її очі — глибокі, як ріка, в якій вона колись ледь не втратила життя.

— Обіцяй мені… навіть якщо забудеш — серце пам’ятатиме.

І вони стояли так, міцно обіймаючись на тлі шепочучого вітру, який, здається, шепотів їм: Це ще не кінець. Це — тільки початок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍