Читати книгу - "Проклята душа, Дроянда"

Розділ 12

День, коли вони дістались Вежі Води, був туманним. Сіре небо нависало низько, ніби само хотіло втекти від того, що ось-ось мало статись. Вежа здіймалась над озером, схожа на загублений уламок світу, що давно забув про сонце.

— Готова? — запитав Ейдан, стискаючи руку Лії.

— Ні. Але йду, — відповіла вона з викликом у голосі.

Вони ступили на міст — старий, кам’яний, вологий від бризок. Кожен крок лунав глухо, як биття серця перед бурею.

Вежа мовчала. Але щойно вони опинилися біля входу, двері самі відчинились із приглушеним гулом.

Всередині все було інакше. Не камінь і вогкість — а вода. Вона була всюди. Стеля текла, стіни пульсували, підлога під ногами здавалась живою.

— Що це… — прошепотала Лія.

— Вежа створює ілюзії, змішує спогади, страхи і правду, — відповів Ейдан. — Але єдине, що справжнє тут — це твої почуття. Не втрачай їх.

У мить перед ними з’явився перший образ — мама Лії. Вона стояла з простягнутими руками.

— Доню, навіщо ти тут? Повернись. Іди геть.

— Це не справжня вона, — прошепотів Ейдан. — Це твоє серце перевіряють.

— Але вона така… — Лія не могла завершити фразу. Мама дивилась на неї з болем. І водночас — з порожнечею.

Лія зробила крок. Потім ще один. І з кожним кроком фігура мами танула, розчиняючись у повітрі.

— Ти обрала йти далі, — прошепотав голос у вежі.

Потім стало ще гірше. З’явився Ейдан… інший. Темний, холодний, з порожніми очима.

— Я не кохав тебе ніколи, — мовив він. — Ти — лише знаряддя.

Лія застигла. Ейдан поруч її схопив за руку.

— Це неправда. Подивись на мене. Це — лише ілюзія!

— Але звучить, як правда, — прошепотіла Лія.

— А як звучить любов? — запитав справжній Ейдан, не відпускаючи її руки.

Лія закрила очі. І враз — тьма зникла. Образ зник. Залишились лише вони.

— Молодці, — мовив голос вежі. — Перше випробування пройдено.

Вони пройшли далі — до серця Вежі. Там вода піднялася до колін, потім — до пояса.

— Наступне випробування — пам’ять, — сказав голос. — Щоб врятувати його, ти маєш віддати найцінніше.

Але замість відповіді — перед нею з’явився спогад. Перший день, коли вона зустріла Ейдана. Їхня сварка. Усмішка. Погляд. Їхній поцілунок.

— Ти готова це забути, щоб врятувати його душу?

Лія застигла. А Ейдан мовчки дивився на неї.

— Я… — Лія затремтіла. Її голос захлинувся від сумнівів. — Це несправедливо. Чому я маю забути те, що робить мене щасливою?

Вежа мовчала. Вода піднялась ще вище, майже до грудей. Її дихання стало важчим.

— Ліє, не роби цього, — Ейдан схопив її за плечі. — Я не вартий твоїх спогадів. Не вартий того, щоб ти втрачала частинку себе.

— А якщо я відмовлюсь? — крикнула Лія в порожнечу. — Ти віднімеш його в мене?

Голос знову пролунав, цього разу м’якше:

— Ти збережеш любов, але втратиш його. Або врятуєш його — і забудеш, як усе почалося.

Лія заплющила очі.

В її голові промайнули їхні миті:

Ейдан, коли вперше усміхнувся до неї.

Його рука, коли він витяг її з хвиль.

Його голос, коли назвав її «штормом і тишею».

Це було більше, ніж просто пам’ять. Це було… життя.

— Я вибираю… — вона зітхнула. — Вибираю його.

Сльоза скотилась по щоці. І в ту ж мить вода навколо засяяла блакитним світлом, тепло охопило її тіло.

— Випробування пройдено, — пролунало знову. — Любов, що жертвує, сильніша за смерть. Але…

Вежа на мить затремтіла.

— Ти не втратиш спогади. Бо зробила вибір серцем, а не страхом.

Лія різко розплющила очі. Ейдан стояв перед нею, очі повні подиву й надії.

— Ти пам’ятаєш мене? — запитав він тихо.

Вона усміхнулась крізь сльози:

— Пам’ятаю кожну секунду. І не дам нікому це відібрати.

Раптом навколо них розчинились стіни. Вежа зникла, залишивши їх стояти посеред озера — живих, мокрих, але вільних.

Він обійняв її, піднявши з води, і прошепотів:

— Ми змогли. Разом.

 

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍