Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

– Вона не прийде! – гучно звернувся Наст до хлопця і той перелякано розвернувся, таке враження, зробивши рух рукою, щоб привітатись, але збагнув, що Наст був не в привітному настрої.

– Потрібно було здогадатись, – гірко посміхнувся він і подивився на землю. Його обличчя лякало Наста. Воно було схудле неначе у людини, що пережила голод – навіть окремі кістки черепа можна було бачити на виснаженій мармизі хлопця. – Як твої справи, Насте? – звернувся він до хлопця спокійно, немов не розуміючи своєї долі, не відчуваючи погрози від пістолета, що був націлений йому прямісінько в обличчя.

– Потвора… – стиснув у люті зуби Наст. Він не розумів, чому досі не спустив курок, бо ненависть до Діми, до його спокою вичавлювала з хлопця кисень. – Як ти смієш питати таке, як ти смієш…

– Вибач… вибач, я знаю… я знаю, що ти пережив, вибач… – опустив очі Діма, таке враження, щиро вибачаючись. Ця щирість помножувала шал Наста у сотні разів.

– Вибач? Ти, мерзото, здав мого батька…

– Ні.

– Здав мене.

– Ніколи.

– Моїх друзів теж здав! – продовжував Наст в небажанні чути порожні виправдання Діми. – Просто скажи мені, скільки?! Скажи мені, скільки вони запропонували тобі.

– Це не важливо – я не погодився.

– НЕ БРЕШИ, СУКО! – заволав Наст, бризкаючи слиною та розмахуючи пістолетом.

– Я кажу правду, – Діма спокійно подивився на пістолет в декількох метрах від обличчя.

– Набридло, – заспокоївся в моменті Яковенко. – Скажи щось наостанок, якщо є що казати, – виніс вирок він, немов кат й без того приреченому хлопцю.

– Ти так і не зрозумів? – зі скаженою посмішкою запитав Діма, чим знов викликав у Наста емоції люті і зацікавленості водночас.

– Що не зрозумів?! – крізь зуби вичавив той.

– Ти справді гадаєш, що інформація про Юрія Волкова була безкоштовною?

– Е‑е, – тільки і зміг промимрити Наст, і Юдін швидко продовжив.

– Чувак, ти справді гадаєш, що динаміт був безкоштовним для тебе? Свідоцтво для хлопчика? Хах, та ти навіть не уявляєш скільки в мене проблем через все це. Я ВТРАТИВ ВСЕ, ЧУВАК. ТОП? – різко оскаженів Юдін, так, що слина полетіла навкруги скроплюючи землю. – Ти справді гадаєш, що тебе так просто не могли знайти після того, що ти наробив в лікарні? – перейшов на шепіт він. – Гадаєш, нова зачіска тебе врятувала? Справді гадаєш, що в той день тебе, кульгавого наче зомбі, не наздогнали просто так, а не тому що я відправив їх у інший бік? Я завжди спостерігав за вами, піклувався про вас, намагався врятувати хлопчиська, коли дізнався, що твої друзі влучили в халепу. Як ти гадаєш, хто зняв цього юнака з петлі? Росіяни? Двірник? Коли твоєму пораненому другу знадобилась допомога, як ти гадаєш, автомобіль з людиною, що не питає зайвого, просто так з’явився? Ні, ну справді, Насте… як ти гадаєш? – посмішка не спадала з вуст Діми, а Наст, який не встигав перетравлювати інформацію лишень помітив, що рука зі зброєю перестала бути такою твердою.

– Ти зрадник, Дімо. Ти зрадив державу, зрадив мене, мою тайну, моїх близьких, – хитаючи головою, стояв на своєму Наст. Він розумів, що цей павук плете павутиння і просто навколо Наста вже формується новий кокон ілюзій, де Діма святий і добрий, в той час як правда дуже проста.

– Так, я зрадник… – несподівано погодився Діма і зробив крок назустріч Насту. Юдін сильно скривився, накульгуючи правою ногою. Було помітно, що тонка кінцівка завдає хлопцю сильного болю. – Я зрадник, чувак. Зрадник держави… ти правий. Коли я зрадив нашу державу, я вважав, що її існування це питання днів, або навіть годин, тому я зробив це на перспективу і за це я корю себе досі. Я свідомо погодився робити ці кляті мітки. Проте не смій називати мене зрадником мого єдиного друга.

– Хм, – гмикнув роздратовано Наст і стиснув пістолет щільніше.

– Я ніколи не зраджував тебе, не зраджував Ліру, ніколи не зраджував друзів або їхніх близьких та родичів.

– Я не вірю тобі, – похитав головою Наст. – Не вірю.

– А що як я скажу, що знаю, хто зрадив тебе насправді… тоді ти повіриш? Я шукав цю людину два с половиною роки, але кожного разу, коли, здавалося, наближався до істини, вона вислизала від мене. Я зрозумів це сьогодні вночі. Дещо… допомогло… – замріяно подивився Діма у небо, немов згадуючи вчорашню ніч.

– Ну, здивуй, – Наст, майже повністю опустивши зброю, намагався не піддатися чарам Юдіна.

– Я не скажу, а покажу дещо – і ти одразу здогадаєшся!

– Тільки давай без загадок і трюків! – сердито почав Наст, як раптом Діма різко занурив руку в кишеню джинсів.

«ПУМ!» – раптово пролунав гучний постріл за спиною і разом з ним Діма відлетів на метр від Наста. Серце, здавалось, ось-ось вискочить з грудей юнака. В паніці він присів навпочіпки і прикрив голову руками, лишень через декілька секунд, збагнув хто вистрілив. «ААААА!» – нестерпно по-звірячому волав Юдін в муках, лежачи неподалік Наста. Яковенко швидко підповз до хлопця, з жалем дивлячись на те, як він страждає. Кілька хвилин тому ці муки були його мрією, але вже зараз йому хотілося допомогти. Скажені очі колишнього друга шукали порятунку, а його лемент був вже немов німий. Біль був кинджальний, нестерпний, він розколював мозок знедоленого на тисячі шматочків і, не витримуючи, той просто вимикався, втрачав свідомість, через секунду вмикаючись знову. Куля пройшла крізь ділянку ключиці навиліт і зараз у тому місці стирчала біла кістка, біля якої кожної секунди струменем фонтану бризкала порція крові в такт серцевим скороченням.

Наст подивився на беззахисного хлопака, який тепер просто хотів, щоб усім цім тортурам прийшов кінець. Намагаючись не гаяти ні секунди, Яковенко скинув рюкзак і зробив спробу притиснути цю рвану рану голими руками, але Діма заверещав так, що було чутно, мабуть, в Сєвєродонецьку: «АААААА, НІ, БУДЬ ЛАСКА, НЕ МУЧАЙ МЕНЕ, ААА…» – волав він, – «ВБИЙ МЕНЕ, ВБИЙ».

– Ні-ні-ні-ні-ні, – хитав головою Наст, відпустивши рану, і почав метушливо ритись скривавленими руками у своєму рюкзаку у пошуках знеболюючого.