Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

Пальці тремтіли, коли він діставав потрібну ампулу і швидко набирав її вміст у шприц. Вводити ліки у м’яз – не дало б швидкого ефекту, а закотивши рукава хлопцю, Наст з жахом зрозумів, що Діма став ін’єкційним наркоманом. Його худі руки були обколоті – майже всюди були синці від невдалих спроб загнати голку у вену. Наст швидко оглянув хлопця, що вже втратив свідомість – кров струмила з меншим напором, а на шкірі обличчя рясно виступив піт. Саму ж шкіру за кольором було важко відрізнити від аркушу чистого паперу. Губи та кінчик носа юнака потроху синіли. Діма знов прийшов до тями і тільки й міг, що кривитися від нестерпних мук. Наст, не в змозі бачити таке, швидко розстібнув куртку хлопця та, різко піднявши футболку, встромив голку перпендикулярно проекції серця, одразу натиснувши на поршень шприца – ввів препарат «Фентаніл». Той час обличчя Діми припинило корчитися від болю. Наст притиснув коліном рану й відчув, як уламок кістки боляче врізається в його шкіру. Кров припинила бити фонтаном, але було вже пізно. Діма повернув голову до Наста і подивився йому в очі. Полопані судини очей пофарбували склеру в червоне. Змучені губи зробили останню спробу сказати щось Яковенку, але не встигли – серце Діми зупинилося. Лишень очі могли передати те, що хотів сказати наостанок він своєму кращому, єдиному у житті другу – «Дякую». Саме це слово намагався зі всіх сил вичавити з себе він – подяку за те, що друг припинив його страждання.

– Ходімо, Насте, хутчіш! – з’явився позаду Сава. – Він як навіжений волав, чого ти його не добив? Я ледь встиг зреагувати, коли він до кишені поліз! Прапор – падло, як на злість, опустився! Зараз сюди з’їдеться вся поліція лнр, хутко… НАСТЕ! – почав шарпати друга він за плече, але той не міг відвести погляду від розплющених очей Діми, які так і застигли, дивлячись на Наста. – НУМО, НАСТЕ!

«УУІУ» – пролунала сирена, яку зазвичай вмикали на поліцейських автомобілях.

– Насте, бляха! Нас можуть оточити!

– Задній…лівий, – пролунав голос Діми за спиною Наста.

– Дімо, вибач я не…

– НАСТЕ, БІГОМ!! – в паніці верещав Сава, ще один «УУІУ» пролунав вже з іншого входу у двір.

Яковенко почав порпатися у кишені джинсів хлопця, чиє тіло лежало на промерзлому чорному асфальті, та знайшов там сірий металевий ключ і фантики, які не став діставати.

– Від чого це, Дімо?

– Від мого дому.

– Де? Ти ніколи не казав.

– Хех, думав, ти здогадаєшся, чувак, – повністю безтурботно вів з ним бесіду хлопець, тіло якого лежало перед Настом. Сава тим часом, нервуючи, перезарядив патрон у гвинтівці.

– Гараж… – раптом осяло Наста.

– Топ, чувак… завжди знав, що ти розумний, – говорив Діма з повним спокоєм у голосі.

– Хто підставив мене, як не ти, Дімо, вже нема сенсу брехати?

– Я ніколи і не брехав, – тихомирно відповідав голос за спиною. – Ти все продивився в кишені? – загадково запитав той і Наст знов поліз у кишеню – де щось шаруділо. Цим «щось» виявилася проста булочка з вишнею, щоправда, зім’ята в крихту Дімою об землю.

– Але тут лишень… – почав Наст, як раптом…

«ПУМ!» – знов пролунав постріл. Тільки гучний звук снайперської гвинтівки зміг повернути Яковенка до здорового глузду. Серце вкотре за сьогодні почало торохтіти та пекти, короткострижена макітра Наста притьмом озирнулась і побачила біля воріт тіло поліцейського «лнр».

– Подкрєплєніє, подкрєплєніє, у нас ранєний!! – заволали з-за повороту напарники підстреленого.

– Біжимо! – кинувся Наст туди, де був всього декілька разів за життя.

Сава поквапився за другом. Яковенко прямував на гаражний майданчик, вхід до якого відкривався від дитячого і тягнувся паралельно стежинці з двору. Сава не розумів, куди веде їх Наст, тому що вся ця зона була оточена високими гаражами, а у кінці – парканом, що відокремлював двір від вулиці. Бігти до батькового не було сенсу не тільки через широченний зазор, який видав би хлопців, але й через відсутність у Яковенка ключів. Вони лишилися в Шкоді. Швидко діставшись кінця площі, Наст подивився на крайній гараж, який своїми іржавими дверима і потрісканою цеглою натякав, що відкривали його востаннє років зо тридцять тому. Хлопець встромив металевий ключ, який забрав з Діминої кишені та провернув його, і о диво – двері відчинилися.

– Хутко-хутко! – почав рукою заганяти длявого Саву Наст і зачинив за ними двері зсередини.

В перші декілька секунд хлопці не помічали, де вони опинились, темрява поглинула їх. Вони намагалися не видати жодного звуку, прислухаючись, що коїться ззовні. Сава та Наст чули усе, що було на стежинці, чули, як переговорюються поліціянти. На маленькому моніторі в верхньому кутку гаража вони бачили чотири квадратики, в яких наживо транслювалися записи з прихованих камер у дворі та по периметру. Наст бачив, як розгублено бігають їхні шукачі та хитають довбешками у сторони, реагуючи на кожен подих вітру.

– Провєрь гаражи! Сєрий, а ти в домє глянь – на крише! – роздавав накази головний шукач, для якого знайти хлопців після пострілу в колегу – було справою честі.

– Таваріщ капітан, у тєла прі сєбє нєт нікакіх докумєнтов, подтверждающіх лічность, – підійшов якийсь юнак в формі «поліції лнр» до керівництва.

– А‑а-а, – заскиглив, скаженіючи, капітан. Весь діалог проходив біля гаражу з «очима» і Наст не тільки чув, через тоненьку вентиляцію зверху, їхні голоси, але і бачив через дуже маленьку камеру, що здавалося, була встромлена в намальоване око. – Я нутром чую, ето дєло рук той швалі… Несті іль как єго.

– Наст, єслі нє ошибаюсь, товаріщ капітан.

– Нє ошибаєтєсь, Юра. Анастас Яковенко, прозвіще Наст. Мразь націсткая… «тьфу». Ну нічьо-­нічьо, єго дружков уже хлопнулі, скоро і єго – «плесь», – плеснув у долоні третій. – Хлопнєм.

Наст з Савою сіли під стінкою, притиснувши коліна до грудей і у повній пітьмі спостерігали за маленьким монітором у кутку – як їх шукали озброєні та мотивовані на вбивство люди у формі місцевої поліції. Та людина, якій було наказано перевіряти гаражі, вже дісталася першого та безрезультатно-­сильно смикнувши ручку дверей – відійшла до наступного. Повторила процедуру. Таким чином шукач за кілька хвилин дістався гаража, в якому ховалися Сава і Наст. Хлопці чули важке дихання чоловіка за металевими дверима і бачили на маленькому чорно-­білому зображенні камери, як він роздивляється щось на дверях. Щось зацікавило його, а через декілька секунд, це щось змусило його таки дістати пістолет з кобури, на якому дотепер він тільки тримав руку. Сава почав болісно бити ліктем Наста у бік – тикаючи пальцем на камери, але Яковенко вже бачив це і відчував серцем.