Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

– Капітан, ви слишітє! – гукнув цей чоловік, стоячи перед дверима і спрямувавши дуло на них.

– Слишу! – з іншого боку відповів капітан.

– Мнє нужно подкрєплєніє, тут свэжая кровь на двєрях! – заволав нишпорка і в цей момент Наст остаточно зрозумів, що вони у пастці, як раптом неначе сам пан Бог вирішив виправити ситуацію.

«І‑і-у БУМ… і-і-у БУМ!» – почали зі свистом обрушуватися артснаряди. Українські військові після недовготривалої паузи вирішили діяти, цього разу намагаючись поцілити кудись поруч із домівкою Наста. Можливо, колись він би здивувався таким подіям, можливо, був би розлючений, але зараз це був дар. «І‑і-у БУМ!» – ще ближче струсонуло землю і крізь хаотичні вигуки до хлопців донеслося кумедне:

– В ПАДВАЛ! – істеричним голосом від капітана.

– Не поспішай, тобі там ще все життя сидіти, якщо виживеш, – прошепотів собі під ніс Наст.

Почекавши кілька хвилин та побачивши по камерах, що нікого у дворі не лишилося, хлопці встали, і Наст, чиї очі вже звикли до темряви, розгледів в тьмяному світлі екрану дошку на стіні гаража. Під нею було невеличке, немов дитяче, ліжко. Біля ліжка був такий самий невеличкий холодильник. Підлога Діминої оселі була всіяна використаними папірцями, шприцами й порожніми порізаними пляшками. Більше тут, окрім вкрадених з якогось звалища металевих шаф, не було нічого. На дошці Яковенко помітив безліч фотографій. Він дістав телефон і увімкнув ліхтарик. Десятки фотографій Ліри та Наста, що гуляли вулицями під руку. Будинок Федорівни, Тімурчик. Всі друзі Наста поодинці. Всі разом грають у футбол. Все було на дошці. Весь час Діма слідкував за ним. Весь час він знав, де Наст, знав і не виказував його. Діма не зрадник. Тільки зараз Яковенко, чиє заклякле обличчя роздивлялося фотографії, зрозумів це. Він зрозумів, що вбив, знищив фізично і ментально людину. Забрав його любов, його сенс. Забрав і його життя. Його липка кров досі була на Настових руках. Серце знов стало нещадно пекти і колоти у грудях. Він став на коліна, тримаючись за груди, плакати вже було нічим, хоча дуже хотілось. Просто від безпорадності, нерозуміння речей. Йому всі радили щось правильне, але він завжди не слухав – завжди робив по-своєму. Платити, на жаль, завжди доводилося найближчим, найріднішим. Це підкошувало Яковенка, не давало дихати.

– Ходімо, Насте! Доки не повернулися – ходімо! – теребив його плече Сава і Наст здійняв голову.

– Ходімо, – погодився той. В глибині душі він визнавав, що сьогодні день, коли він або сплатить за все скоєне своїм життям, або помститься – третього варіанту в його голові не було.

На останок зиркнувши у простір маленького гаражу – Діминої оселі, Наст помітив на ліжку сріблястий ноутбук і маленький zip-пакетик з невеличкими округлими пігулками різних кольорів. Він одразу згадав прогулянки з Юдіним та природу цієї речовини. Амфетамін був розповсюдженим замовленням у колишнього дилера. Майже щотижня він приносив Насту велику коробку саме з цією речовиною і менш ніж за тиждень Яковенко по купках виносив весь вміст назад другові. «Головне, не переборщити» – завжди казав русявий друг, який розумівся на цьому.

Наст схопив пачку і закинув її у карман під нерозуміючим поглядом похмурого Сави, а потім знов повернувся і схопив ноутбук Діми.

– А його куди ще?! – обурився Філіпенко, але Наст пропустив повз вуха і встромив комп’ютера глибоко під матрац ліжка Юдіна.

– Може пощастить… – пробурмотів під ніс Яковенко.

Хлопці швидко відчинили металеві двері гаражу і крадькома побігли вздовж стінки. Швидко досягнувши дитячого майданчика, вони двічі звернули ліворуч, вийшовши на стежинку, від якої почали вже бігти з усіх ніг. Вибігши на вулицю, Наст перетнув дорогу і понісся в сусідній двір, де одного разу вони з Дімою та сірою пляшкою «Revo» святкували Новий рік. Якщо б не оточуючі події, на Наста набігли б теплі спогади тих часів, але зараз було не до того.

– Е‑хе, – ледь плентався ззаду Сава, тримаючи нічим не прикриту гвинтівку в руках.

– Давай сюди! – гаркнув Яковенко і вихопив з рук друга тягар.

Хлопці побігли по сусідніх дворах, переміщуючись з одного в другий, потім знов і ще раз. Таким чином вони добряче змінили своє місцезнаходження – навіть звуки вибухів здавались вже далекими. Сівши на сходинки, що вели в напівпідвальне приміщення однієї з п’ятиповерхівок, хлопці нарешті відсапалися. Розмову почав першим Сава.

– Е‑хе… Добре… першу частину плану ми з гріхом навпіл виконали… що далі? – заходився обговорювати подальші дії він, жадібно вдихаючи великими порціями холодне березневе повітря.

– Просто з гріхом.

– А? – недочув Сава.

– Далі найскладніше.

– Ну, я ж і питаю, що далі?

– Спитати повинен я, Саво… скажи мені, ти справді готовий до того, що нас можуть вбити? – серйозно подивився на друга Наст і побачив, як той відвів свої очі вбік. Яковенко знав, що друг хоче жити, він любив життя, як колись любив його і Наст.

– Брате, не важливо, на що я готовий – я ніколи не покину тебе самого, ти знаєш це. Давай вже до справи, – посерйоз-

нішав Філіпенко.

Наст із жалем подивився на свого ліпшого друга – його очі, кучеряве волосся, що похитувалося од вітру, дитяче ластовиння на носі і під очима. Він розумів, що без Сави не впорається, план не спрацює, навіть сенс буде втрачено, а отже він хотів пересвідчитися в тому, що Сава дій-сно готовий, але, на жаль, зрозумів лишень те, що його ліпший друг це просто його ліпший друг – принципова, нормальна людина, в якої є нормальні бажання: жити, працювати, любити, гуляти, а не скажені ідеї, які не покидали голову Наста – вбити всіх або бути вбитим.

– Добре… – не став він відмовляти Саву. – В моєму рюкзаку є військова форма росіянина, якого підсмажила блискавка вчора.

– Ну… – боязко дивився Філіпенко перед собою у темний простір напівпідвального приміщення.

– Я чув, що на мене відкрите полювання – той, хто здасть чи впіймає мене, отримає винагороду.