Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

12.7.

Вистачило лише одного голосу в натовпі, щоб усе змінилося:

– Поверніть короля! Справжнього!

Ці слова, сказані кимось одним, проросли в людських серцях, мов вогонь, який лише чекав іскри.

– Його магія сильніша за всіх чотирьох разом узятих! – пролунало десь збоку.

– Він не шукав війни, його змусили!

– Залишити його вигнанцем – помилка! Його повернення лише питання часу!

– Убити його – ще більша помилка!

– А якщо вони вб’ють і принцесу? Вона ж остання з роду!

Гул натовпу наростав, голоси ставали гучнішими, впевненішими, поки не злилися в єдине, нестримне:

– Поверніть короля! Покажіть нам принцесу!

Королі на трибуні помітно панікували і сердилися. Вони звикли до покірності, до підкорення, до страху, що сковував людей. Але сьогодні натовп був іншим. 

Один із королів підхопився на ноги, його обличчя було спотворене люттю, голос рвався на крик:

– Це безумство! Його магія – темна, брудна, проклята! Він убивця! Він винен у війні!

Але натовп уже не слухав його.

– Ви винні у війні! – вигукнув хтось, і гул голосів загострився.

– Це ви захопили замок Артура!

– Артур був кепським королем, ми це знаємо. Але саме ваша жага до влади призвела до всього цього!

– Ви лише використали його смерть, щоб сісти на трон!

– Ви розірвали країну!

Народ більше не хотів дивитися на слабких, на тих, хто тримався за корони, хоч і не мав сили правити. Вони хотіли іншого. Вони бачили, хто сильніший. Хто був правдою. Хто не хотів війни, не прагнув кровопролиття, не тримався за трон. Чия потужна магія могла захистити.

Аларіон стояв із закутими руками, байдуже спостерігаючи за цим усім, не втручаючись, не промовляючи жодного слова. Віолетта відчувала, як змінюється повітря навколо нього. Вона бачила, як змінюються погляди людей.

Його більше не бачили винним. Він ставав тим, ким і мав бути. Королем.

Та вона думала не про це. Її думки металися в одному напрямку, розриваючись між страхом і надією. Лола. Мати.

Вона благала, кликала подумки Жозефіну, молила її з’явитися. Вона не знала, чи почує її мати, чи зрозуміє, що її просять. Але на трибуні почалася паніка. Королі кричали, перебивали один одного, сперечалися, наказували втихомирити людей.

Аж раптом один із них різко вигукнув, його голос розрізав повітря, мов удар батога:

– Вбити Аларіона! Вбити!

І цього вистачило, щоб усе вибухнуло. Люди, які ще мить тому просто вигукували слова, здійняли руки. Але їхні заклинання летіли не в Аларіона, а в королів.

– Ви хочете більше крові?!

– Через вас у нас була війна!

– Через вашу жадібність наші сім’ї страждали!

Магія потріскувала в повітрі, готова вирватися, розірвати трибуну, перетворити королів на попіл.

І тоді, серед цього хаосу, Віолетта побачила Жозефіну. Жінка помітно розгублена – ще не знала, у що потрапила. Вона з’явилася на краю площі, серед людей, тримаючи на руках маленьку дівчинку. Жозефіна завмерла – ошелешена, бо не очікувала побачити таке й опинитися серед розгніваного натовпу, її очі знайшли Віолетту, а потім зупинилися на Аларіоні. 

Віолетта бачила, яка бійня починалася, і її охопив страх, закричала, не думаючи, не знаючи, що ще можна зробити, як зупинити все:

– Стійте! Тут принцеса!

Натовп завмер. Тиша впала миттєво. Люди заворожено озиралися, шукаючи поглядом ту, кого вона назвала. І вони її побачили.

Жозефіну, що стояла серед натовпу, міцно притискаючи до себе маленьку дівчинку.

Натовп розступався перед нею, створюючи шлях. І вона повільно рушила вперед.

Прямо до Віолетти. Прямо до Аларіона, який ще вранці був вигнанцем, а зараз був людиною, яка лишилася одна – посередині двох вогнів під час війни: з темною магією його б не визнали свої, і нікуди було діватися, лишалося лиш виживати серед чужих.

Віолетта навіть не встигла усвідомити, що відбувається. Щойно вона побачила Лолу, її тіло саме кинулося вперед. Вона вихопила дитину з обіймів Жозефіни, притискаючи її до себе так міцно, ніби могла захистити від усього світу одним лише дотиком.

Лола підняла на неї великі, гарячкові очі, її світле волосся світилися в магічному сяйві, а тоненькі пальчики стислися в кулачки. І раптом настала тиша.

Натовп дивився на дитину, зачарований.

Їхні голоси стихли, їхні обличчя застигли в очікуванні. Вони дивилися, мов зачаровані, наче сам факт існування цієї маленької дівчинки змусив їхній світ хитнутися, змістити центри, змінити все, у що вони вірили.

Аларіон теж дивився. Але не на Лолу.

Він відчув це ще до того, як магія зімкнулася в повітрі. Він зрозумів це ще до того, як їхні руки здійнялися. Чотири королі, зіпсовані жадобою влади, не мали наміру відступати. Вони не зважали на натовп, не слухали народ. Вони обрали ціль. І ця ціль – дитина. Їхня магія вже формувала смертельний удар, спліталася в повітрі у спалахи руйнівної сили, що ось-ось повинна була обрушитися на дівчинку в обіймах Віолетти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍