Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

Але удару не сталося – Аларіон встиг. Він смикнувся, і його магія, темна і важка, вирвалася з нього, немов буря. Його руки ще були сковані, але це не мало значення.

Від Віолетти до нього линуло яскраве червоне світло, її магія сплелася з його темною силою в єдине, змішуючи світло і тінь у вихорі енергії. Кайдани тріснули. І впали на землю.

В один рух Аларіон здійняв руки, його магія вибухнула потужною хвилею, відбиваючи атаку королів і розвертаючи її проти них самих.

Вони не встигли навіть закричати. Удар був не смертельним, але достатнім, щоб розбити їхню рівновагу, зруйнувати їхню захисну магію і кинути їх на землю. Вони лежали нерухомо, знепритомнілі, розбиті не тільки силою, а й власною слабкістю.

І натовп чекав. Ніхто не підняв руки. Ніхто не кинув прокляття.

Люди спостерігали, не годні отемнити власну магію. Вони бачили, що королі впали. Вони бачили, що Аларіон стоїть. І всі вони розуміли одне: він мав право зробити останній крок. Він мав право вирішити їхню долю.

Бо він уже колись осквернив себе. Йому нічого було втрачати.

Але він не зробив цього.

Аларіон обвів поглядом натовп, його груди важко здіймалися, але в голосі не було гніву, не було люті. Тільки втома.

– Ви всі хочете короля, – його голос, спокійний і рівний, розрізав тишу. – Але я ніколи не прагнув трону. Я не хочу влади. Я ніколи її не хотів.

Він крокнув уперед, ближче до краю трибуни, ближче до людей, які все ще боялися його, але вже не могли його ненавидіти.

– Ці четверо, що лежать перед вами, не заслуговують бути правителями. Вони готові були вбити дитину. Маленьку дівчинку, єдину спадкоємицю крові, яку вони так прагнули винищити. І це ті, кому ви довірили свою долю?

Хтось у натовпі стиснув кулаки. Хтось опустив голову.

– Нечесно бути владикою з темною магією, – його голос став м’якшим, але не менш сильним. – Влада має належати тому, хто зможе зберегти баланс. Тому, хто сильний, але не спотворений цією силою.

Аларіон перевів погляд на Віолетту. Вона стояла, стискаючи в обіймах Лолу, її червона магія ще тремтіла в повітрі після того, як з’єдналася з його силою.

– Колись мені сказали одну річ, – продовжив він, і натовп слухав його, затамувавши подих. – Погані речі інколи просто стаються. Але буває так, що щоб захистити тих, кого любиш, іноді мусиш скоїти щось страшне.

Люди не відводили погляду.

– Я винен. Винен у тому, що не здався раніше. Винен у тому, що моя боротьба затягнулася так довго, що люди втрачали своїх рідних, що війна забирала тих, кого я не міг врятувати. Якби я знав раніше, що існує спадкоємиця мого роду, я би здався. Я би дозволив себе вбити. Але скажіть мені… Хто б тоді захистив її? Коли її сила стала б очевидною.

Мовчання було відповіддю. І в цьому мовчанні народ обирав.

Суддя, що досі мовчав, нарешті висловився:

– Лишайтеся правителем, – сказав він, дивлячись просто на Аларіона. – Лишайтеся доти, доки принцеса не буде готова перейняти трон. Щойно це станеться – ви відречетесь.

Натовп перезирнувся, немов переварюючи почуте, але ніхто не наважився заперечити.

– За ці роки ми судили багатьох, чия магія була темною, – продовжив суддя. – Але були й такі, як ви. Ті, хто просто захищав себе. Захищав свій дім. Хто був змушений убивати не зі злоби, а через обставини. І зараз вони – вигнанці. Але це була помилка. Виправіть те, що з нами і з Вами зробила війна. 

Тиша розтеклася між людьми, важка, майже відчутна.

Аларіон стояв нерухомо, мовчав, вдивляючись у суддю, наче зважуючи його слова.

– Правитиме королева, – і поглянув на Віолетту. – Моя душа, моя дружина – ми побралися колись. А я понесу покарання, але під чесним судом.

Натовп вибухнув вигуками. Хтось схвально аплодував, хтось кричав, що це правильне рішення. Інші шепотілися між собою, ще не усвідомивши, що щойно сталося.

Аларіон більше нічого не сказав. Він лише глянув на Віолетту, яка все ще тримала Лолу, і його погляд був важким, наче приреченим.