Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу

Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"

194
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 118
Перейти на сторінку:
ґандж, я готовий заплющити на все очі й узяти її за дружину». Така його настирливість годувальниці не сподобалась і вона відповіла: «Ні, ні, про це не може бути й мови! Внучка вирішила стати монахинею». Незадоволений відповіддю Тайфу-но ґен особисто приїхав у Хідзен. Покликавши до себе синів покійного Дадзай-но сьоні, він узявся вмовляти їх: «Якщо ви виконаєте моє прохання, то я так само обіцяю бути вам корисним». І перед його спокусою не встояло двоє молодших синів. «Спочатку нам було шкода віддавати її за людину низького походження, але такого надійного покровителя, як пан Тайфу-но ґен, ми не знайдемо... А от якщо він розгнівається, то хто нас захистить?.. Хоча вона благородного роду, але ж батько не визнає її за свою дитину. Тож навіщо нам її тримати під замком? Це ж велике щастя, що така впливова людина нею захопилася... Хтозна, може, саме для цього їй судилося потрапити в ці краї? А яка користь буде з того, якщо нам вдасться втекти з нею?... Тайфу-но ґен не звик до поразок і, як розгнівається, то хтозна-що вчинить», — лякали молодші сини годувальницю і сестер.

Годувальниця впала в розпач, а її старший син, Буґо-но суке, заявив: «Е ні, це нікуди не годиться! Про таке одруження не може бути й мови! Не слід забувати про батьків заповіт. Нам треба щось придумати й відвезти нашу панночку до столиці». Заголосили й дочки годувальниці: «Її бідна мати бозна-де блукає, але ми все ж сподівалися, що натомість її дочці пощастить знайти собі гідну пару... А так, вийшовши заміж за провінціала, вона зовсім пропаде...»

Тим часом Тайфу-но ґен, ні про що не здогадуючись, переконаний у власній могутності, не переставав посилати панночці листи, написані непоганим почерком на кольоровому китайському папері, просоченому пахощами. Думав, що пише вельми вишукано, а насправді і в доборі слів залишався провінціалом. Незабаром він особисто з’явився у домі годувальниці в супроводі одного з її синів. Хоча цей високий, огрядної статури чоловік років тридцяти й не був осоружним, але, — можливо, виною тому була упередженість годувальниці, — справляв неприємне враження і відлякував своїми грубими манерами. Тайфу-но ґен мав здоровий колір обличчя і різкий, хриплуватий голос, яким вимовляв щось дуже нерозбірливе. Зазвичай залицяння під прикриттям темряви називають «нічним приповзанням», але навряд чи ця назва стосувалася залицянь Тайфу-но ґена, бо він завітав у їхній будинок у весняних сутінках, охоплений хвилюванням, яке було б набагато доречніше «осінніми сумними вечорами»[38].

Щоб не образити відвідувача, названа бабуся вирішила прийняти його сама. «Оскільки ваш покійний чоловік був справді прекрасною, достойною людиною, — сказав Тайфу-но ґен, — то я завжди хотів з ним познайомитися, але, на нещастя, він покинув нас раніше, ніж я встиг відкрити йому свою душу. І от тепер, сповнений бажання прислужитися його нащадкам, я наважився прийти сюди. Я добре розумію, що просити руку вашої внучки — це надто велика честь для мене... Але вона займе найвище місце в моєму домі й я носитиму її на руках. А ваше небажання піти мені назустріч я пояснюю лише тим, що до вас певно дійшли чутки про мої зв’язки з багатьма не надто порядними жінками. Та чому ви гадаєте, що я ставитимуся до неї, як до інших? Можу запевнити вас, що я поважатиму її не менше, ніж імператрицю...» Хоч як улесливо він умовляв годувальницю, але вона відповіла: «О, звичайно, для нас велике щастя почути такі ваші слова, але є одна прикра річ, яка тяжіє над нею від попереднього народження, і вона, сердешна, часто крадькома плаче, тремтячи від самої думки, що хто-небудь її побачить... Просто в мене серце розривається від жалю...» «Вам нема чого турбуватися. Навіть якщо вона сліпа або кривонога, я зцілю її. Тутешні боги й будди можуть виконати моє прохання!» — хвалькувато заявив Тайфу-но ґен і зажадав призначити день зустрічі з внучкою, але годувальниця ухилилася від певної відповіді також у вельми провінційному дусі: мовляв, кінець весни — несприятливий день для одруження.

На прощання Тайфу-но ґен захотів скласти вірш. І після довгих роздумів ось що він придумав:

«Я перед богом Дзеркала

В Мацура[39]

Готовий присягнути,

Що повік

Тебе не зраджу, мила...

Видно, цей вірш мені удався...» — додав він, усміхаючись, задоволений своїм першим кроком на поетичній ниві.

Спантеличена цим годувальниця не знала, що відповісти, й попросила дочок щось швидко придумати, але ті сказали: «А ми й поготів нічого не зможемо відповісти!» Оскільки годувальниця не могла більше затримувати гостя, то тремтячим голосом промовила перше, що спало їй на думку:

«Невже богів

Я довгі роки

Благала марно?

О, чого такий жорстокий

Бог Дзеркала в Мацура?»

«Стривайте! Що ви хочете сказати?» — запитав Тайфу-но ґен, умить підступивши до неї. Годувальниця, зовсім розгубившись, зблідла. А дочки, перемагаючи страх, пирснули. «Мати хоче сказати, що її внучка має вади, тому переживає, що ви в ній розчаруєтеся. Вона дуже шкодує, що через свій старечий розум дарма турбувала богів...» — пояснили вони. «О, справді... — кивнув Тайфу-но ґен. — Чудово сказано! От нас чомусь називають провінціалами. Але ж я сильно відрізняюся від тутешніх селюків. А чим особливим можуть похвалитися люди зі столиці? Я також багато чого розумію. Тож не треба ставитися до мене зверхньо», — сказав він і хотів було скласти ще один вірш, але не зміг і поспішив відкланятися.

Годувальниця, страшно засмучена тим, що її середульший син піддався вмовлянням Тайфу-но ґена, закликала найстаршого сина Буґо-но суке до рішучих дій. «Як мені переправити її до столиці? Я навіть не маю з ким порадитися. З братами я розійшовся, бо не став на бік Тайфу-но ґена. Якщо наживу в ньому ворога, то не зможу й кроку ступити. Боюся, щоб не сталася біда», — сказав той, не знаючи, на що зважитися. Однак щиро співчуваючи панночці, яка мовчки страждала від жахливої думки про можливість одруження з Тайфу-но ґеном, Буґо-но суке підготувався і разом з молодшою дочкою годувальниці, — з дівочим іменем Атекі, а тепер Хьобу-но кімі, — яка заради втечі залишила свого чоловіка, забрав дівчину до столиці, вирушивши з дому крадькома вночі й згодом пересівши на човен. Таким чином, саме тоді, коли, повернувшись у свою провінцію Хіґо й вибравши сприятливий для одруження день наприкінці четвертого місяця, Тайфу-но ґен готувався забрати панну, вона саме втекла до столиці.

Старша дочка годувальниці, що вже мала велику сім’ю, не могла поїхати разом з молодшою. Прощаючись, сестри розплакалися, усвідомлюючи, що навряд чи знову побачаться. Молодшій сестрі було легше розлучитися з батьківським домом, в якому вона прожила стільки років. І тільки прекрасний берег перед святилищем Мацура та згадка про розлуку зі старшою сестрою змусили її згадати про минуле й зітхнути:

«Укісіма, острів смутку,

Ми залишили,

Та куди гнані вітром

Хвилі нас понесуть,

Де притулок знайдемо?»

«В дорогу по хвилях

Ми рушили,

Довіривши вітрові долю свою

І навіть не знаючи,

Що жде нас попереду...» —

відповіла панна і, відчуваючи

1 ... 11 12 13 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"