Читати книгу - "Ельф знахарці не товариш. Або квест з сюрпризом, Джуні Салем"

Глава 6

Лола з переляку кидається навтьоки, але їй заважає довгий плащ, і вона продовжує, спотикаючись і падаючи. Єдиний, кого поки що не зачепили – Марк, і він, на мій подив, вскидує лук замість того, щоб приєднатися до подружки. Не очікувала, що його ельфійська зброя виявиться зовсім не бутафорською! Лунає свист тятиви, стріла проноситься за кілька сантиметрів від гарпії і навіть чіпляє пір'я. З пронизливими криками хижачка робить розворот у повітрі і мчить униз, щоб вчепиться у мисливця. Все, що я встигаю помітити в наступну секунду – тінь, що промайнула між жахливим птахом і Марком, а потім – високу фігуру за два кроки від дерева. 

Я не встигаю згрупуватись перед падінням, і ще менше зрозуміти, коли мене підхоплюють чиїсь руки. Ми опиняємось в кучугурі і чую над вухом знайому ельфійську мову. Андрій загороджує мене собою в той час, як розлючена гарпія мчить прямо на нас. Через плече свого рятівника я бачу спотворене злістю, дуже бліде обличчя та вишкірені зуби істоти. Короткий відблиск клинка змушує гарпію відсахнутися, очі спалахують жовтим світлом, вона розвертається і на якийсь час ховається в кронах сусідніх дерев.

 - Не рухайся, – наказує мені ельф.

Його рука пірнає у внутрішню кишеню плаща, і він витягує з нього щось на зразок мідного ріжка. Звук такий різкий, що мимоволі затикаю вуха і, схоже, «пташці» він теж не подобається. Друга гарпія втрачає орієнтацію, починає метатися і невдовзі зникає у тому напрямі, як і її сестра, та обидві вони ховаються десь серед гілок 

Лежу і важко перевожу дихання. Поступово страх випаровується, зате приходить усвідомлення того, що мене вдавлює в сніг чоловіче тіло. Поблизу я помічаю, що вуха у Андрія справді гострі, як і належить ельфам, а в одному - срібна сережка із зеленим каменем. Уловлюю ледь помітний запах сандалу і мене непомітно огортають чари, що зараз це зовсім ні до чого.

- Може, встанеш з мене? – я долаю спокусу і намагаюся звільнитися.

- Якщо ти прибереш ноги... - дихання ельфа торкається щоки, але на гарному обличчі немає і тіні усмішки, швидше він виглядає роздратованим і навіть сердитим.

Гостровухий виплутується з моїх випадкових обіймів і легко схоплюється на ноги. Замість того, щоб подати мені руку і допомогти підвестися, він швидким кроком рухається убік і нахиляється над чимось, що лежить на снігу.

- Це не моя робота! – виправдовується Марк і опускає лук. На снігу нерухомо лежить, розкинувши крила, той самий пугач, якого ми бачили вже двічі. – Я в нього не цілився.

- Замовкни! Це я і без тебе знаю! – ельф торкається загиблого птаха і починає шепотіти щось нерозбірливе.

Я підходжу ближче якраз вчасно, щоб помітити, як силует на сніговому покриві темніє, затуманюється, розпливається димними завитками і раптово розчиняється у повітрі. 

- Ні фіга собі, ти фокусник! – видає Костян, але відразу додає кілька крутих слів.

Майже тієї ж секунди з гучним хлопком пугач матеріалізується і опускається на плече господаря. Очі-плошки не блимаючи дивляться на гостей і Андрій погладжує птаха, так, ніби не сталося нічого неординарного. Воскреслий фамільяр запитувально заглядає в очі, і ельф відповідає йому як розумній істоті:

- Все гаразд, Феліксе, ти добре впорався!

Поки всі розбираються з Феліксом, що ожив, я піднімаюся і витрушую цілу кучугуру з капюшона. Сніг набився скрізь де тільки можна, і доводиться зняти черевики, доки остаточно не промокли ноги. Сідаю на нижню гілку дерева, щоб розібратися із взуттям і мене ніби похитує – напевно таки тріснула головою під час польоту.

Уважно спостерігаю за паном Сільвірнтом зі свого «поста» і трохи зловтішаюся. Цікаво, як тепер він пояснить хлопцям, що тут сталося, може влаштує колективний гіпноз чи спробує стрети пам'ять? З єхидною посмішкою нахиляюся зав'язати шнурки і раптом отримую важкий стусан по м'якому місцю. Поки я лечу головою вперед у сніг, встигаю висловитися далеко не ельфійською і всі повертаються в мій бік. Озираюсь через плече і бачу пружну гілку, яка замахується для нового удару.

Цього мені тільки не вистачало! Це дерево з самого початку здалося мені дивним, навколо рівні сосни, а тут ця розкаряка. Приблизно на середині стовбура чітко бачу два миготливі ока, над якими опускаються складками кори брови. Чомусь одразу згадую Ента. Якщо ви, випадково не знаєте, це не просто живе дерево, а такий мудрий наглядач за лісом, який любить підтримувати порядок. А ще він може ходити та розмовляти, якщо вірити книгам, хоча я сподіваюсь, що хоч такого не побачу.

- Дай руку, – Андрій з'являється як завжди несподівано і простягає мені долоню, затягнуту в шкіряну рукавичку. – Вічно ти притягуєш неприємності, швидко відійди убік!

- А то що? – я таки подаю йому руку, але особливого бажання спілкуватися немає. Це ще питання, хто з нас притягує проблеми!

- Зараз дізнаєшся... - він примружується і ривком тягне мене до себе, через що я знову опиняюся притиснутою до красеня.

Дивний скрип змушує озирнутися, і я в страху сахаюся вбік, ще більше чіпляючись за його лускату куртку. 

- Це живе дерево чи Лісовик?!

Несподівано виявляю, що мене зник голос і з горла виривається лише писк. Ну ще б пак - нижня гілка повільно піднімається, щоб дати добавки непроханим гостям. Вітер тут ні до чого, багаторукий Ент або хто він там такий витріщається на нас двома очима, над якими зрушили складки кори.

- Ось за це я і не люблю людей, – незадоволеним голосом вимовляє Андрій. – Ви не розумієте, що все навколо – живе, але не кожне створення наділене власною волею. Дерево, яке пробудили чарами, залишається просто деревом, воно виконує накази, наприклад, не пускати в цей ліс людей. Воно не розмовляє, не має власної волі, тому ні, це не Лісовик, а Деревочудо.

- Хто? – я озираюсь і помічаю, що у чудовиська є не тільки очі, але в складках кори можна розглянути риси обличчя.

- Колись розповім! Взагалі взимку вони сплять, мені цікаво, як тобі вдалося її розбудити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍