Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

— Тепер я бачу їх такими, якими вони є насправді, — сказав він, зберігаючи спокійний тон. — І не тільки їх. Я бачу також тіні, що стоять у залі, ті, яких ви не помічаєте. Вони нерухомі, але їхня присутність відчувається.

Салем зупинився на мить, потім запитав із помітною цікавістю:

— І які ж вони, ці постаті? Розкажи, раз ти тепер бачиш їх.

Еріон трохи всміхнувся, згадавши їхній вигляд.

— Це дві надзвичайно гарні жінки та чоловік. Перша — Меліра. Вона має довге срібне волосся і спокійний вираз обличчя. У її очах відчувається мудрість, і вона випромінює якусь невловиму внутрішню силу.

Не встиг Салем відповісти, як голос Меліри раптом порушив їхню розмову. Вона повернула голову, її срібні очі блищали, а на вустах з’явилася легка усмішка.

— Справді? — запитала вона, її голос був м’яким, але в ньому відчувалася грайлива нотка. — Ти справді вважаєш мене настільки гарною, Еріоне?

Еріон на мить застиг, зовсім не очікуючи, що вона могла це почути. Він перевів погляд на Салема, який із широкою усмішкою на обличчі лише хитнув головою, ніби кажучи: "Ну-ну, тепер тобі не викрутитися."

Еріон нервово зітхнув, але потім зібрався і відповів:

— Так, я так вважаю.

На мить вираз обличчя Меліри змінився. Її грайлива впевненість трохи потьмяніла, і, ніби неприродно для неї, на щоках з’явився легкий рум’янець.

— А як щодо інших? — втрутився Салем, намагаючись врятувати друга.

Еріон, це зрозумів і вдячно кивнувши, продовжив:

— Друга жінка — Арена. Вона має чорне волосся і яскраво-червоні очі. З її погляду видно, що вона вона впевнена у собі й готова до дії.

Меліра лише кивнула, але ледь помітно зиркнула на Еріона з цікавістю, ніби чекаючи, що він скаже про третього.

— Ксарій, — продовжив Еріон, — це інша історія. У нього коротке темне волосся, суворе обличчя і холодний погляд. Він виглядає, як людина, якій можна довірити найбільші таємниці.

Салем ледь стримував сміх і прошепотів Еріону:

— Ти так красномовно описав усіх, що тепер я хочу їх побачити твоїми очима.

Еріон лише похитав головою, усміхаючись, і прискорив кроки, слідуючи за Мелірою. Її мовчання тривало кілька секунд, перш ніж вона знову заговорила:

— Ідіть за мною. Ми майже на місці.

Незабаром вони дійшли до великих дерев’яних дверей, і Меліра зупинилася, обернувшись до них. Її голос знову набув впевненого тону, але ледь помітний рум’янець усе ще залишався на її щоках.

— Тут ви зможете знайти спокій, — сказала вона. — Відпочиньте, скільки потрібно. Наступний шлях вимагатиме від вас усіх сил.

Еріон вже хотів увійти до кімнати, коли м’який голос Меліри змусив його зупинитися. Вона стояла неподалік, її срібні очі дивилися на нього уважно, а тон був майже вибачливим:

— Твоя кімната трохи далі, Еріоне. Це місце для твоїх друзів.

Вона зробила легкий жест рукою, запрошуючи його слідувати за нею.

— Іди за мною, — додала вона з м’якою усмішкою.

Еріон кивнув і був готовий піти, як раптом Салем звернувся до нього, поклавши руку йому на плече.

— Мені потрібно буде поговорити з тобою трохи пізніше, — сказав він, його тон був несподівано серйозним. — Це важливо.

Еріон здивовано поглянув на нього, але не став ставити зайвих запитань. Він лише ледь кивнув.

— Добре. Як тільки будеш готовий, приходь. Ми поговоримо. Моя кімната завжди відкрита для тебе.

Салем коротко кивнув і опустив руку, залишаючи Еріона слідувати за Мелірою. Вона мовчки повела його коридором далі, їхні кроки лунали глухим відлунням у тиші. Здавалося, кожен новий поворот коридору додавав ще більше спокою і дивної енергії, яка пронизувала це місце.

Меліра йшла попереду, її срібне волосся ледь коливалося з кожним рухом, відбиваючи м’яке світло від стін. Еріон спостерігав за нею, відчуваючи, що ця жінка, яка так впевнено вела його, приховує набагато більше, ніж готова показати.

Еріон йшов за Мелірою, і лише через кілька хвилин усвідомив, наскільки незвичний цей момент для нього. Він раптом звернув увагу на легкий, ледь вловимий аромат, що наповнював повітря. Це був ніжний запах чогось незнайомого — суміш квітів, ранкового туману і чогось глибшого, невловимого, як сама темрява. Цей запах несподівано збентежив його, змусивши зупинитися і задуматися.

"Як слуга темряви може так виглядати?" — подумав він, дивлячись на витончену фігуру Меліри, яка впевнено йшла попереду. Її срібне волосся, що спадало хвилями на плечі, нагадувало мерехтіння зоряного неба. Її хода була граційною, але одночасно сповненою сили, яка була майже невідчутною, але беззаперечною. Вона виглядала як істота світла, а не темряви, і ця думка не давала йому спокою.

До цього моменту уявлення Еріона про слуг темряви були зовсім іншими. Він очікував побачити щось зловісне, деформоване, створіння, що викликало б страх одним своїм виглядом. Але тепер, дивлячись на Меліру, він розумів, наскільки помилявся. Вона не просто не відповідала його очікуванням — вона перевертала їх з ніг на голову.