Читати книгу - "Слідчій, що з порядних , Oleg Poroshok"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Розділ 126. Межа дозволеного
Денис сидів у машині і вдивлявся у вікна райвідділу. За його спиною — нічне місто, перед ним — будівля, в якій служив шість років. У кожному кабінеті, кожному стільці — сліди справ, зусиль, іноді — поразок. І серед усього цього — Гордієнко, капітан з вічно рівною зачіскою і бездоганною репутацією. Саме репутація і викликала у Дениса найбільше підозр.
— Він зараз там. Камера зафіксувала вхід десять хвилин тому, — сказав Максим, не відводячи погляду від планшета. — Думаю, не просто так приїхав уночі. Певно, хоче "підчистити хвости".
— І що ти пропонуєш? — тихо запитав Денис.
— Поговорити з ним. По-чесному, як ти любиш. А якщо не спрацює — у мене є план Б, В і ще план "Зламати все, але дізнатися правду".
— Ти ж знаєш, я не можу діяти поза процедурою.
— А я не поліцейський, я консультант. Іноді — дуже злий консультант.
---
Кабінет Гордієнка світився м’яким світлом. Коли Денис увійшов, капітан підняв голову і усміхнувся так, ніби вони не бачилися сто років.
— Денисе, не спиш? Чого ти тут у такий час?
— Маю кілька запитань.
— Запитуй.
Денис сів навпроти, не зводячи з нього очей: — Ти заходив у систему відеонагляду шістнадцятого числа о 03:12. Чому?
— Не пам’ятаю. Може, перевіряв щось. У нас тоді сигналізація барахлила.
— Сигналізація не має доступу до внутрішньої мережі. А ти не тільки заходив, ти вимикав камери.
Гордієнко витримав паузу. Потім обережно відсунув ноутбук убік і зітхнув: — Денисе… Я тебе поважаю. І не хочу, щоб ти вліз туди, де все давно вирішено.
— Що вирішено? Хто?
— Деякі справи не розкриваються не тому, що ми погано працюємо. А тому, що комусь вигідно, аби вони залишилися в тіні. Я зробив усе, щоб зберегти стабільність. Без цього — усе завалиться.
— Ти злив докази. Допоміг приховати злочин. Це не стабільність. Це зрада присязі.
— Присяга... — Гордієнко засміявся. — Вона для молодих. А для досвідчених — система.
У цей момент у дверях з’явився Максим. Не стукав, не питав. Просто зайшов.
— Твій "досвід" я тільки що розіслав на три журналістські канали, — сказав він спокійно. — І копію начальству. А ще в прокуратуру.
— Ти що, збожеволів?!
— Можливо, — відповів Максим. — Але мені простіше, ніж тобі. Я не мушу жити з брудом усередині. Я його виводжу назовні.
Денис не зупиняв. Просто мовчки підвівся.
— Гордієнко, ти маєш п’ятнадцять хвилин. Можеш зателефонувати, зробити вигляд, що не бачив, змити сліди. А можеш піти і сам написати пояснення. Твій вибір.
Коли вони вийшли, Максим підкурив прямо перед входом, хоч Денис і не любив диму.
— Ти знаєш, що він не один. За ним ще цілий ланцюг. Ми тільки почали.
— Я знаю, — відповів Денис. — Але кожен ланцюг починається зі слабкої ланки. Сьогодні — це він.
— І що далі? — Максим глянув на нього пильно.
— Далі ми йдемо за слідами. Не важливо, куди ведуть. До мера, до прокурора, до когось із моїх друзів. Або навіть до моїх начальників.
— Це вже мені подобається, — усміхнувся Максим. — Нарешті ти готовий грати без рукавичок.
— Ні, Максиме. Я все ще в
рукавичках. Просто тепер я не боюся, якщо їх забрудню.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слідчій, що з порядних , Oleg Poroshok», після закриття браузера.
