Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

А ще приблизно хвилин через двадцять, я з неймовірним апетитом навертав картопляне пюре із засмаженими до хрусткої скоринки відбивними. Час від часу запускаючи вилку в налаштований на швидку руку овочевий салат. Смачний та корисний. А щоб стіл був завершений, увесь цей бенкет шлунка присмачувався ще й духовною їжею.

Злегка щось подзьобавши у своїй тарілці, я б такою порцією тільки процес початку слиновиділення увімкнув, Лариса зайнялася улюбленою справою всіх жінок — переповіданням чуток. Розумно вибравши момент, коли у співрозмовника вільні вуха і зайнятий рот.

Жартую, звісно. Оскільки дівчина розповідала справді цікаві речі. Причому з тих новин, які не з'являться ні на екранах ТБ, ні на сторінках газет. Отримані нею учора ввечері, під найбільшим секретом, від шваґра поліцейського.

— Сергій каже, вся поліція на вухах. Посилення за посиленням… — Лариса говорила таємничим півшепотом, трохи подавшись уперед, напевно, щоб я міг ще й естетичну насолоду отримувати від вигляду розкішних грудей, спокусливо обтягнутих тонким гольфом. — Ходять чутки, нагорі вже ухвалено рішення про запровадження комендантської години. Щоб, значить, як стемніє, всі сиділи по хатах.

— Та гаразд… — я все ж таки вибрав мить, щоб вставити репліку. Перебивати жінку марна справу, а ось так, ненароком підкинути в багаття красномовства трошки хмизу, в самий раз. Воно від цього лише жаркіше палає.

— Ось тобі й гаразд, — загорілась і Лариса. — Сергій каже, що в місті зараз справжнісіньке Чикаго двадцятих років. У дев’яності такого не було. І не тільки у нас… Майже всі злочини, навіть банальне побутове хуліганство, як мінімум з обтяжуючими. Якщо раніше була крадіжка, то тепер розбій. І неодмінно з важкими фізичними. Якщо зґвалтування — як мінімум, груповуха і обов’язково у неприродній спосіб. А кожне друге — ще й із летальним. Вбивств лише за останній тиждень було більше, ніж за минуле півріччя. А суицидниками взагалі всі морги забиті. Причому зводять порахунок із життям люди на яких ніхто б і не подумав. Не проблемні, а цілком нормальні. Напередодні навіть Зінаїда Карна з балкона своєї квартири скочила. На дев’ятому поверсі.

— Це хто? Ім'я на слуху, але не згадаю.

— Ну ти даєш! — скинула брови Лариса. — Це ж прима із драматичного. Відома світова. Відіграла виставу, отримала свою порцію овацій та квітів. Потім… приїхала додому та головою вниз.

— Може, допомогли?

— Ні, — хитнула головою дівчина. — Сергій казав, що все чисто. На очах кількох свідків. Було у неї декілька гостей із найближчого кола. Вийшла, начебто, покурити. Крикнула: «Прощайте!» — і стрибнула.

— Офігіти.

— А я про що… — кивнула Лариса. — Покласти ще?

— Ні дякую. Дуже смачно, але якщо я проковтну бодай ще шматок, то зароблю заворот кишечника. Відвик… від здорової та смачної їжі. Тим паче, у таких обсягах.

— Гаразд. На вечерю розігрієш.

Лариса кинула погляд на годинник.

— Ну, все… дякую, за обід. Побігла. Увечері чекати? Проведеш?

— Так швидко? — я теж глянув на годинник. На жаль, обід і справді закінчувався. — Проведу, звісно. Якщо мені вечірні прогулянки оплачуватимуть такими смаколиками, то я ваш навік, душа моя. Але ти навіть квартиру не подивилась.

— Я до тебе приходила, — пирхнула дівчина, — а не до твоєї житлоплощі. Чи, вважаєш, там є щось таке, що я маю неодмінно побачити відразу? Якийсь антикваріат? Спальня Людовіка? Так все одно не встигнемо…

— На жаль… Звичайні меблі. Щоправда, канапа м'яка та зручна.

— Тим більше… — Лариса вже стояла, тож поцілувала мене в маківку. — Я завтра останню зміну працюю. Потім тиждень вихідних. Ось тоді, якщо не передумаєш… і подивимося, і пробуємо... наскільки вона зручна і м’яка. Годиться?

— Питаєш. — Я теж підвівся, притягнув дівчину до себе і, відкинувши усі манірності, міцно поцілував. Прозорих натяків було більш ніж достатньо, то ж нічого вдавати тюхтія. — Аби лише ти не передумала. Навколо стільки молодих та гарних. Очі розбігаються.

— Можу відповісти тими самими словами. Потрібно? — Злегка надула губки Лариса.

— Ні, — хитнув я головою.

— От і замнемо тему… Пішли, допоможеш дівчині одягнутися.

— Звучить двозначно…

— О-хо-хо… Важкий випадок, — удавано зітхнула Лариса. — Лікуватимемо… Для початку амбулаторно, а там подивимося. Ну все... До зустрічі. Я, якщо забув, у двадцять другій закінчую.

Лариса ще раз цмокнула мене в щічку, зробила ручкою «бувай» і, проігнорувавши дзеркало, вислизнула за двері.

Я якийсь час стояв, дивлячись на оббиту дерматином стулку, задоволено усміхаючись, а потім почав взутися. Кажуть, якщо до тебе зазирнули успіх і радість, треба неодмінно передати хоча б частину їх комусь іншому. Тоді вони неодмінно повернуться. А в мене була така можливість. Адже ще вчора обіцяв сусідові партію у шахи. Так що просто зараз схожу і програю. Нехай тішиться старий...

«Угу, старий, трясця… Гормони в голову вдарили і різко молодим себе відчув? Гляди, не надірвись. Петрович всього на п'ять років за тебе старший», — обурилося моє друге я.

Але, натрапивши в дзеркалі на мою посмішку, зів'яло. Зараз мені ніхто не зміг би зіпсувати настрій. Навіть власний скептицизм.