Читати книгу - "Проклята душа, Дроянда"

Розділ 13

Дорога назад була дивною. Ніби після Вежі Води світ став тихішим, повільнішим… глибшим. Кожен подих Лії був сповнений новим змістом, кожен погляд на Ейдана — теплом, яке важко описати словами.

Коли вони нарешті вийшли з туману, перед ними з’явився знайомий силует — їхнє селище. Дим з димарів, шурхіт листя, запах свіжого хліба... Таке звичне і водночас нове.

— Додому, — прошепотала Лія, стискаючи кулон на шиї — подарунок матері. Вона завжди носила його, та після Вежі здавалося, ніби він став світлішим.

Біля воріт їх зустріла Тея — подруга Лії. Вона стояла мовчки, поки не кинулася обіймати.

— Ти жива! — вигукнула вона крізь сльози. — Ми думали, ви… загинули.

— Ми майже загинули, — тихо сказав Ейдан. — Але вона врятувала нас.

Він глянув на Лію. Тея підозріло прищурилась.

— Щось між вами змінилося, так?

Лія лише всміхнулась. Ніжно, глибоко.

— У нас тепер є щось важливе. Щось, що ми пронесемо крізь усе.

Тим часом у будинку Лії мати в сльозах обіймала доньку, а батько, стримуючи емоції, мовчки поклав руку їй на плече.

— Ти стала старшою, — сказав він. — Але все ще наша дівчинка.

Ейдан залишився на порозі, не наважуючись увійти.

— Ти частина цієї родини тепер, — сказала мати Лії, запрошуючи його жестом.

За вікном почав падати дощ — тихий, лагідний, як спогад.

І того вечора, біля вогню, Лія сиділа поруч з Ейданом. Її голова на його плечі, його рука — на її пальцях. Вони мовчали, але в тій тиші було більше, ніж у тисячах слів.

— Це ще не кінець, правда ж? — прошепотала вона.

— Ні, — усміхнувся він. — Це тільки початок.

В ту ніч, коли всі заснули, Лія довго лежала у ліжку, слухаючи, як дощ стукає у вікно. Її думки не давали спокою: тепло рідної оселі змішувалося з передчуттям — щось ще попереду, щось велике, незрозуміле. Ейдан спав у гостьовій кімнаті, та вона відчувала його присутність, ніби між ними утворився невидимий зв’язок, що не розірвати.

Вона встала. Тихо. Накинула на плечі плед і вийшла на ганок. Повітря було свіже, дощ вщух, тільки пахло вогкістю й ніччю.

— Ти теж не спиш, — пролунало з темряви.

Ейдан стояв під деревом, мовчазний, як завжди, але зараз у його очах світилась м’якість.

— У тебе обличчя ніби ти про щось думаєш. Сильно, — прошепотіла Лія, наближаючись.

— Я згадую, — відповів він. — Згадую те, що довго ховав від себе. І від тебе.

— Ти можеш мені довіритись.

Ейдан глянув на неї — довго, мовби намагався знайти правильні слова.

— Колись я належав до Вартових Веж. Нас було семеро. Ми охороняли місця сили. Але одного дня один із нас зрадив.

— І ти втік?

— Ні. Я вижив, коли інші… не змогли. І я шукав відповідь, чому саме я. Поки не зустрів тебе.

Лія завмерла. Її серце калатало. Це було… несподівано. Але й логічно. Вона відчувала, що в ньому — більше, ніж просто тінь.

— То це не кінець. Твоє минуле наздожене тебе, правда?

— Воно вже поруч.

У темряві зашелестіло листя. Вдалині блимнуло блакитне світло — коротко, мовби спалах. Ейдан стиснув кулаки.

— Вони знайшли мене.

Лія стала поряд.

— Ну й що? Ми вже проходили крізь воду. Пройдемо й через це.

Він усміхнувся. Трохи сумно, трохи захоплено.

— Ти — мій вибір, Ліє.

— І я вибираю тебе. Завжди.

Десь у лісі знову спалахнуло світло.

А в серцях обох — полум’я.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍