Читати книгу - "Перлина з глибин, Катя Губська"

Розділ 8: Дзеркало минулого

Світло в храмі Пильних не горіло — воно дихало. М’яке сріблясте сяйво, що випромінювалось зі стін і вицвілих мозаїк, нагадувало місячне світло під водою, мрійливе й моторошне водночас. Повітря було холодним, насиченим ароматом старовинних пахощів — ладан, попіл, камінь, вогонь. Це був не просто храм. Це був спогад, застиглий у камені.

Кайла ступала обережно, як танцюристка на лезі клинка. Її очі ковзали по символах, візерунках і слідах, що залишили ті, хто приходив сюди до них. Чарівниця спинилась біля круглої зали, де мармурове оздоблення утворювало орнамент у формі спіралі.

— Почекайте, — її голос був слабким, наче частина тієї самої тиші. — Це місце... я його знаю.

Ейрін підійшов ближче, його постава — як завжди пряма, але в очах тепер був інший вогонь. Не суворий погляд капітана, а ніжне зацікавлення чоловіка, який щось відчуває.

— Тобі снилось це?

— Не снилось... — вона торкнулася центру спіралі, — а прийшло. Відкривалося у спогадах, у тінях у воді, коли я медитувала. Але я думала, що це фантазії.

Камінь під її рукою загорівся. М’яке світло спершу здригнулося, а потім вирвалося з підлоги, сплітаючись у проекцію, що зависла в повітрі. У сяйві — сцена з минулого: молода жінка в темному одязі, з очима, подібними до Кайлиних, стояла в цій самій залі перед постаттю в золотій масці. Володар храму промовляв:

— Донько Ельмаріону. Кров, що не зраджує пам’яті. Ти — ключ. Але і тінь. Якщо одного дня ти повернешся — значить, пробуджений шлях.

Зображення згасло, залишивши по собі лише відлуння слів. Кайла стояла з опущеною головою, а світ навколо ніби застиг. Навіть повітря не рухалося.

— Що це було? — тихо запитав Теріс, тримаючи руку на руків’ї меча.

Картан пирхнув.

— Отже, ти нам брехала. Чи не так?

Ейрін не зводив погляду з Кайли.

— Ні, — сказав він рівно. — Вона мовчала, бо не знала.

Кайла зітхнула і, не озираючись, промовила:

— Моя мати була вигнанкою. Я не знала, хто вона насправді, аж поки не знайшла частини її щоденника. Вона казала, що я народжена на межі двох світів. Але я думала, що це — метафора. Аж до сьогодні.

Вона підняла погляд, тепер сповнений рішучості.

— Я — нащадок Ельмаріону. Одного з останніх родів, що зберегли знання про магічні ключі, про двері між світами. І це… це моє спадкоємство.

Раптом земля затремтіла. Лампи на стінах спалахнули яскравіше, наче від подиху чогось глибшого. У повітрі почувся низький гул, який змусив серце калатати швидше.

— Ми пробудили щось, — прошепотіла Кайла. — Охоронців храму. І вони не пробачать порушення.

З одного з темних проходів вирвалися тіні — живі, агресивні, безликі істоти, схожі на сплетіння диму та зброї. Теріс зреагував першим, вихопивши меча.

— Готуйтеся! Вони не просто ілюзії!

Ейрін інстинктивно встав перед Кайлою.

— Тримайся за мною, — прошепотів він.

Вона подивилася на нього, вперше дозволяючи собі справжню слабкість.

— Я боялася довіряти. Тепер — ні.

Вони стали пліч-о-пліч, коли перші істоти рушили на них із тіней.

Істоти з тіней насувалися швидко, мов хвиля в темряві — без облич, з порожніми очницями, які несли в собі не гнів, а щось страшніше: осуд. Їхні тіла були прозорі, але кожен рух лишав за собою слід холоду, від якого камінь вкривався інеєм.

— Це не просто охоронці, — крикнула Кайла, напружуючи руки. — Вони — ехо стародавнього страху! Їх не можна знищити мечем!

— Та ми спробуємо, — кинув Теріс і рвонув уперед, шаблею розтинаючи одну з тіней. Лезо пройшло крізь неї, ніби крізь дим, але істота розвіялась з жалібним шипінням.

Картан закричав:

— Їм боляче! Може, не шаблею, але боляче! Що з того, що вони — дим, якщо дим боїться світла?!

— Саме так, — прошепотіла Кайла, піднявши руки.

Вона виглядала, як сама ніч, що раптом стала джерелом світла: її пальці світилися м’яким полум’ям, яке розгорілося в повітрі. Магія розросталась у промені, схожі на зоряний пил, що торкався кожної з істот. Вони зойкали — не голосом, а думкою, емоцією, що вразила кожного з екіпажу: ви не повинні бути тут. Пам’ять не для вас.

Ейрін, із шаблею в руці, стояв пліч-о-пліч із нею, прикриваючи лівий фланг. Його погляд був спокійним, холодним, зосередженим, як у бурю. Але тепер, поруч із Кайлою, в його очах з’явилось щось нове: тиха гордість і довіра. Вона — його союзник. І, можливо, більше.

— Це випробування для тебе, — сказав він, відбиваючи тінь клинком, — але я пройду його разом з тобою.

Кайла не відповіла, лише глянула на нього — довше, ніж треба було. Її обличчя було виснаженим, але в його рисах вона бачила силу. Людську. Чесну. І — для неї — вже життєво важливу.

Магія закрутилася у вир. В самому центрі храму запалився стародавній символ — кругле око з трьома промінями, спрямованими всередину. Стеля затремтіла, і з тріщини на куполі вниз впав променистий кристал, що завис у повітрі, обертаючись. Тіні зойкнули в унісон і почали танути, як туман на світанку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍